Чорне і сріблясте - Паоло Джордано
Я відчував, що він дедалі сильніше дратується, і сам хвилювався, бо мені здавалося, наче я не виявляю до нього належної пошани. Під час вправи на розслаблення у мене зненацька сильно закрутилася голова. Він негайно вхопився за цей симптом і витлумачив його як відголосок якогось кохлеарного розладу:
«Закладаюся, що ви хворіли на свинку».
«Хворів. Але ще у п’ять років».
«Он як... Ви були налякані, правда?»
«Хто його зна...»
«Звісно ж, були! Уявіть собі беззахисну дитину, у якої вперше у житті паморочиться голова... вона поняття не має, що з нею, і боїться, дуже боїться. Бачите її?»
«Ні...»
«Візьміть її на руки».
«На руки? Кого?»
«Ту дитину. Візьміть її на руки, легенько поколихайте, приголубте. Подбайте про себе тодішнього: шепніть тій дитині, щоб не боялася...»
І, задоволений, розбудив мене:
«Один, два, три!»
— Все те, що я завжди вважав жахливими травмами, могло бути наслідком свинки, — сказав я тоді дружині, яка нарешті посміхалася. — Бачиш, до якого відкриття ви мене підштовхнули, ти і твоя мати — ще та візіонерка. Підійди-но сюди, ближче, поможеш мені приголубити те бідне дитятко...
Хай там як, а вони й справді пішли на голкотерапію, пішли втрьох — Нора, її мати і пані А. До сліпого лікаря, який допоміг моїй тещі кинути палити, а потім — давитися серед ночі морозивом, вилікував її від болю в попереку, від мігрені, приступи якої почастішали й посилилися після розлучення, від геморою і від певних проблем загального характеру, пов’язаних із самооцінкою.
— Як може голкотерапевт бути сліпим? — дозволив я собі поцікавитися одного дня.
— Він осліп через діабет. Іноді й забуде витягнути якусь голку, але це помічаєш відразу, як тільки йдеш у душ.
Що ж, принаймні для пані А. то була нагода роздягнутися перед людиною, неспроможною констатувати, як сильно вона вже схудла і змарніла. Куди саме встромляти голки, лікар визначав, легенько мацаючи шкіру теплими, чутливими пальцями. Пані А. тремтіла (почасти від холоду); він помітив це, на кілька секунд затулив їй долонями вуха — і тремтіння вмить припинилося. Скільки ж то часу жоден чоловік не торкався до неї у такий приємний спосіб? У лікарні медики завжди одягали рукавички і були майже всі молоді й холодні, натомість той голкотерапевт з потьмареними очима доторкався ледь-ледь відчутно і мав гарний голос, м’який та глибокий.
Закрути вушної раковини, пояснював він, відтворюють форму ембріона, розташованого вниз головою, зародка, який чекає, коли побачить світло; належним чином стимулюючи нервові центри цієї людини в мініатюрі, можна вилікувати ціле тіло. Пані А. уважно слухала, просто поглинала його слова й уявляла, як зменшену подобу її пухлини, розміщену у вусі, простромлює голка: тієї ж миті, наче за помахом чарівної палички, розпадалася і пухлина у неї в грудях.
— Буде боляче? — запитала вона.
— Анітрохи. Голки дуже тонкі.
— Шкода.
Вона хотіла, щоб та потвора у неї всередині померла в муках, щоб відчула бодай на мить усе те, чого довелося зазнати їй. На цій стадії пані А. виявляла щодо раку цікаву амбівалентність. Іноді говорила про нього як про пригноблену частину себе самої, а іноді — як про чужорідну форму життя, що проникла до неї всередину: треба вирвати її з коренем, та й по всьому.
— Тепер заплющіть очі, — сказав сліпий лікар, — подумайте про щось приємне.
Щось приємне. І тоді, простягнувшись на енній кушетці в енному медичному кабінеті і намагаючись не ворушитися, щоб голки, які стримлять з її тіла, мов у дикобраза, не погнулися, не змістилися або не влізли повністю всередину, пані А. вперше за довгий час пригадує той день наприкінці жовтня, коли вони з Ренато одружилися, і ті клени з криваво-червоними кронами, що скидалися на відкриті рани у боці долини. Вона мала на собі сукню, яку кравчиня пошила на манір весільного вбрання Паоли Руффо ді Калабрія[6] але, щоб додати родзинку, замовила у модистки з Віа-Венті-Сеттембре ще вінок з білих трояндових бутонів. Все це ще й досі є десь у шафі — і сукня, і каркас вінка, і її посаг, який вона тоді хутенько сховала, а потім так і не наважилася знову вийняти. Від згадки про ті простирадла і скатертини, такі коштовні і так жодного разу й не вживані через надмірний пошанівок, пані А. проймає пекучий жаль. Далі її думки завдяки хтозна-яким асоціативним ланцюжкам перестрибують на Емануеле — можливо, тому, що наш син мав погану звичку відчиняти всі шафи у помешканні, бо йому було цікаво, що там усередині. Їй приходить на пам’ять той ранок, коли він уперше наважився відпустити ніжку стільця, за яку обіруч тримався, і ступив три непевні кроки до неї, а тоді чимдуж ухопився за її панчохи. Це маленьке домашнє диво трапилося власне при ній. Ми з Норою навіть трохи ображалися, почасти через те, що пані А. без угаву цим вихвалялася. «Ходити він почав зі мною», — гордо проголошувала вона і бралася описувати все спочатку. Емануеле чув цю історію стільки разів, що врешті-решт йому почало здаватися, наче він і сам усе це добре пам’ятає: «Так і було, я відпустив стілець і пішов до неї, а тоді схопився за її панчохи». Відколи Бабетта нас покинула, ми
