Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

Ренато, насувалася також на пані А., і йому звідкілясь було про це відомо. Я дивився на ті педантично збережені газетні вирізки, й у мене зароджувалася підозра, що він знав, який кінець судився його дружині, і боявся цього кінця ще більше, ніж свого, що в тих на позір не пов’язаних між собою хроніках він шукав якийсь лік, якийсь спосіб її порятувати.

І все ж через тридцять років пані А. підставляє ліву руку під голку, де спостерігається достоту тривожна концентрація нестабільних ізотопів фтору. Кровоносні судини на її руках завжди були тонкі й невиразні, тому спроби взяти з них кров чи зробити ін’єкцію незмінно перетворювалися на справжні тортури, та сьогодні настрій у неї оптимістичний, і потуги недосвідченої медсестри не надто її турбують. Зважаючи на самопочуття протягом ось уже кількох тижнів — пані А. знов енергійна і бойова, шкіра лисніє і навіть з’явилися натяки на апетит, що дало змогу хутенько відвоювати у втраченої ваги два кілограми, — вона просто не могла не переконати себе, що одужала або щонайменше твердо ступила на шлях швидкого покращання. Позитронно-емісійна томографія це, безперечно, підтвердить. Їй не спадає на думку, що ліпше вона почувається лише завдяки велетенським дозам кортизону, який приймає вже місяцями; сумніви не з’являються навіть тоді, коли наприкінці сканування її очі на мить перетинаються зі збентеженим поглядом оператора, який ізсередини своєї захищеної свинцевими стінками кабіни бачить на моніторі її просвічене, майже прозоре тіло — примару жінки, яка палає вже в кількох місцях поза легенями: уражено також перший поперековий хребець, клубову кишку і шийку правого стегна. Ракові клітини емітували пакети електронів, які у процесі анігіляції перетворилися разом зі своїми негативними близнюками на світло — певну ознаку того, що рак уже проник у кровоносну систему й перебуває на шляху до повного оволодіння організмом. Проте пані А. цього ще не знає і поки що відчуває полегшення, серед причин якого є й одна, не пов’язана з фізичним самопочуттям, і їй через це навіть трохи соромно. За тиждень перед тим помер художник: помер легкою смертю, уві сні. Ще ввечері всмак їв і пив, а зранку взяв — і не прокинувся. Попри неминуче скорочення переліку осіб, з якими вона ділила минуле, це ще й означає, що райська пташка прилітала тоді не до неї; виходить, вони обоє помилялися. Гарна новина, і нічого вдавати, наче страх як побиваєшся; поза тим, художникові й поготів нема на що скаржитися. «Як для карлика, то він і так протягнув набагато довше, ніж можна було сподіватися, — коротко підсумовує пані А. — І з усією своєю славою та всіма тими дівчатами життям він таки натішився. Ще й як натішився!»

Як на мене, то в той період, коли пані А. робила томографію, але ще не знала про катастрофічні результати сканування, Нора, схоже, поділяла її безпідставний оптимізм, ба навіть певною мірою його заохочувала. Втім, коли я поцікавився у неї, чи так і було, вона сказала, що особливого оптимізму не відчувала, і додала, що в будь-якому разі ідея спробувати голкотерапію спала на думку не їй, а матері.

— Голкотерапію? Ви що, серйозно возили її на голкотерапію? Коли?

— Перед тим, як прийшли результати.

— У неї був рак на пізній стадії, а ви обидві... в голові не вкладається.

Норине запізніле зізнання я почув якось увечері, коли ми запросили до себе на вечерю пару не надто близьких друзів (донька віку Емануеле, схожа життєва ситуація і прийнятна відстань між домівками). Трапляється, частіше, ніж хотілося б, що певні непорозуміння між нами виникають тоді, коли ми не самі, так, наче воліємо про всяк випадок запастися свідками чи спільниками, або — і це ще підліше — намагаємося завдяки присутності сторонніх обмежити ймовірну реакцію співрозмовника.

Дружина відразу зайняла оборонну позицію:

— Якщо це настільки неефективно, як ти думаєш, то яка різниця, була вона там чи ні?

Логіка бездоганна, але у мене виникло враження, що все-таки щось тут не так, що спонукаючи пані А. повірити у забобони, переконати себе у тому, що існує легкий спосіб вилікуватися, рак просто енний раз із неї поглумився. Шістнадцяти місяців важких випробувань мені не вистачило, аби вирішити, що краще: поступово відкривати їй правду чи живити марну надію; втім, схилявся я радше до жорстокого реалізму.

— А ви як повелися б на нашому місці? — запитав я у наших гостей. — Маю на увазі, зіткнувшись із та-ким-от діагнозом. Хіба вам не хотілося би принаймні мати змогу не клеїти дурня?

Від прямої відповіді вони ухилилися. Відчували, мабуть, що для мене все це має більше значення, ніж я прагнув показати, а може, вважали, що рак у когось із близьких — не надто підхожа тема для обговорення за десертом.

— Для мене тверезе бачення важливіше за все решта, — сказав я, — і відмовлятися від нього наостанку я не хотів би.

— Печально, — зауважила Нора, доводячи до мого відома, що я не лише бентежу друзів, але й ображаю її.

— Чому?

Вона рвучко, різкими рухами зібрала порожні мисочки.

— Облиш. Все одно не зрозумієш.

Коли ми залишилися наодинці, я спробував розвеселити її і загладити таким чином свою провину. Нагадав, як кілька років тому вона наполягала, щоб ми проконсультувалися у педіатра-вегана щодо Емануеле («Пам’ятаєш? Він же радив нам годувати його насінням кмину і пшоном, ніби якесь курчатко»), і про те, як відправила мене до відомого у місті гіпнотизера лікувати безсоння; обидві ідеї належали її матері. На гіпнотичному сеансі у транс я не ввійшов, а навпаки, почувався ще недремнішим, ніж завжди.

«Що ви бачите?» — запитував мене своїм баритоном лікар.

«Даруйте,