Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

Хотілося б зателефонувати своєму психотерапевту, щоб стримати тривогу, яка стрімко мене проймає, але звідси це неможливо («А може, скористатися одним із тих платних телефонів у салоні? Вони справді працюють? Так чи так, зараз Святвечір, і він не відповість»), тож я прошу у стюардеси ще одну мініатюрну плящину французького вина. Доводиться трохи зачекати, та ось нарешті вона дещо зневажливо тицяє ту плящину мені до рук. Напевне, мусульманка... або — це простіше пояснення — вважає, що не личить батькові отак жлуктити вино в літаку на очах у сина.

Мабуть, та стюардеса нічого не знає про чорну жовч... з іншого боку, Нора, яка солодко спить, спершись мені на плече, теж небагато про неї знає. Дивлюся на дружину, вагаючись між зворушенням і заздрістю. Її лімфа, чиста і світла, тече без перешкод, хай там що. Я певний, що Норина життєва сила просто невичерпна і ніщо не спроможне стати їй на заваді — ні найпекучіший біль, ні найглибша жалоба. Зрештою, ми ж майже ніколи не почуваємося щасливими чи нещасливими через те, що відбувається; щасливими чи нещасливими нас робить «сік тіла», тобто рідина, яка тече всередині, а в неї вона срібляста, кольору розплавленого срібла — найсвітлішого серед металів, найкращого серед провідників, найбезжальнішого серед відбивачів. Втіха, яку приносить усвідомлення того, що моя дружина така сильна, змішується зі страхом: а що, коли я їй не так уже й потрібен і, хоч ми поєднані між собою тисячею розмаїтих ниточок, одна з цих ниточок полягає у тому, що я просто присмоктався до неї, ніби кровопивця, який висмоктує життя з інших, такий собі велетенський паразит?

Одного вечора ми розмовляли про пані А. та про її життя, всуціль сповнене самозреченням, бо ж вона завжди комусь або чомусь служила. Точнісінько посередині життєвого шляху, коли тіло якраз у розквіті, їй випало п’ять років досконалого щастя з чоловіком, доки у того не відмовили нирки. Роки, які тільки й залишили на ній помітний відбиток, — рік після заручин і п’ять років у шлюбі; протягом цього часу вона віддалилася від себе такої, якою була до того, позбулася всього, що не влаштовувало, й накопичила достатньо спогадів, щоб перетривати, доки Ренато день за днем згасав просто на очах, повільно і невідворотно, щоб витримати тисячі сеансів діалізу, які змінили і його кров, і характер, і любов до неї. П’ять років, яких їй вистачило, щоб прожити наступних сорок.

— Ти би так міг? — запитала мене Нора. — Зумів би це витримати? Мав би силу залишатися зі мною до кінця, якби я захворіла?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ми обидвоє в цьому присяглися.

— А якби хвороба тягнулася так само довго, як у Ренато? Ти був би весь цей час біля мене, втрачаючи кращі роки свого життя?

— Так, був би.

Я знав, що їй таке ж запитання краще не ставити, бо люди, у яких лімфа тече швидко, — неспинні, наче гірський потік, але в закоханих трапляються часом розмови, коли, переступивши певну межу, ти вже не можеш зупинитися й неминуче опиняєшся врешті у самісінькому їхньому темному осередді.

— А ти?

Правою рукою Нора потягнулася до неслухняного кучерика у себе за вухом — коли вона збирає волосся, це пасемце ховається, але я й так знаю, де воно, і завжди пробую його намацати — і почала смикати за нього.

— Не знаю... думаю, що так, — мовила вона, але секундне вагання говорило само за себе.

Решту того вечора ми трималися віддалік одне від одного.

У літаку, що на саме Різдво прямує до помірних близькосхідних широт, кілька годин по півночі, поруч із поснулими сином та дружиною і без особливих загроз, які чигали б на нас після прильоту, я почуваюся так, наче переживаю кульмінаційний момент нашого буття, перебуваю на самій його вершині. Довго це, звісно, не триватиме; цікаво, скільки може тягнутися такий стан і як максимально ним насолодитися? Певна річ, не вливаючи в себе ще більше вина, якого мені, втім, уже й не хочеться. Поза тим, ми з Норою вічно такі заклопотані, такі неуважні, такі втомлені. Ми живемо у постійному очікуванні, сподіваємося, що от-от щось визволить нас від клопотів поточного моменту, і забуваємо, що тоді відразу ж зіткнемося з клопотами новими. Якщо зараз і справді кращі роки нашого життя, то я не надто вдоволений тим, як ми їх використовуємо. Хотілося б розбудити Нору й усе це їй розповісти, та я знаю, що вона не сприйме моїх слів серйозно: повернеться у кріслі і, згорнувшись іще тугішим клубочком, зіпреться головою до темного ілюмінатора, щоб знову задрімати.

Серед статей, наклеєних зсередини у креденсі пані А., було кілька, які викликали у мене особливе зацікавлення. У першій мовилося про одного американця на ім’я Террі Фейл: він помер від радіації, дозу якої отримав за тридцять років до того у Нагасакі, де висадився відразу після вибуху бомби; друга інформувала про те, що в 70-х роках у Великій Британії п’ятдесят тисяч людей помирало щороку через патології дихальних органів і серцево-судинної системи, відтак з’явилася гіпотеза, що ці смерті пов’язані з уживанням нікотину; у третій ішлося про один шкідливий препарат, який понад п’ять років продавали в італійських аптеках. Іонізуюче випромінювання, ракові пухлини легень, ліки: виглядало все це так, наче тінь смерті, яка на той час уже почасти затьмарила поле зору