Читець - Бернхард Шлінк

них. Але вони незмінно знову постають мені перед очима, тож інколи трапляється, що я не раз проектую їх один за одним на внутрішній екран і змушений споглядати. Один з цих образів Ганна, що вдягає на кухні панчоху. Другий — Ганна, що стоїть коло ванни і тримає, випроставши руки, махрового рушника. Третій — Ганна на велосипеді, її сукня має на вітрі. Далі — образ Ганни в кабінеті мого батька. Вона була вбрана у смугасту біло-синю сукню — модну тоді сукню, що своїм кроєм скидалася на сорочку. В ній вона видавалась молодою. Вона провела пальчиком по спинках книжок і глянула у вікно. Потім обернулася до мене, то так рвучко, що поділ сукні на коротку мить обкрутився навколо її ніг, перше ніж знову вирівнятись. У її погляді світилась утома.

— Тут тільки книжки, які твій батько читає, чи є й такі, що їх він написав?

Я знав, що мій батько написав книжку про Канта і книжку про Гегеля, знайшов їх обидві й показав їй.

— Почитай мені трохи з них. Добре, хлопче?

— Я…

Я не хотів, але не хотів і відкидати її прохання. Я взяв книжку про Канта, яку написав мій батько, і прочитав звідти уступ про аналітику і діалектику, який ні вона, ні я однаково не зрозуміли.

— Досить?

Вона подивилась на мене, немов усе зрозуміла або ж немов її не обходить, що там розуміють, а що ні.

— Ти коли-небудь теж напишеш таку книжку?

Я похитав головою.

— Напишеш якусь іншу?

— Не знаю.

— Може, писатимеш п’єси?

— Не знаю, Ганно.

Вона мовчки кивнула головою. Потім ми з'їли десерт і пішли до неї. Я б залюбки спав би з нею у своєму ліжку, але вона не хотіла. Вона почувалась у мене вдома зайдою. Вона й слова не мовила, але показала це тим, як стояла на кухні та в прочинених дверях, ходила з кімнати до кімнати, роздивлялася батькові книжки, сиділа за вечерею.

Я подарував їй шовкову сорочку. Вона була фіалкового кольору, мала тоненькі шлейки, не закривала плечей та рук і сягала їй по кісточки. Сорочка іскрилась і полискувала. Ганна раділа, сміялась і променилася. Оглянула себе, крутнулась, протанцювала зо два па, глянула в дзеркало, хвильку роздивлялася своє відображення і танцювала далі. І цей образ Ганни лишився зі мною навіки.

13

Початок нового шкільного року я завжди відчував як своєрідний розрив. Але перехід із молодшого відділення сьомого класу до старшого становив надто вже велику переміну. Мій клас розформували й поділили між трьома паралельними класами. Досить багато учнів не переступили порога з молодшого відділення до старшого, тож чотири невеликі класи перетворили на три великі.

Гімназія, до якої я ходив, довго приймала тільки хлопців. Коли стали приймати й дівчат, їх попервах було так мало, що їх не розподіляли рівномірно по паралельних класах, а записували спершу до одного і тільки потім до другого та третього паралельних класів, аж поки вони всюди становили третину загального числа учнів. Але стільки дівчат, щоб їх можна було додати й до мого колишнього класу протягом минулого навчального року не набралося. Отож наш клас був четвертим паралельними класом, учились у ньому самі хлопці. Саме тому наш клас, а не якийсь інший, розформували й поділили між рештою класів.

Ми дізналися про це тільки на початку нового навчального року. Директор зібрав нас в одному класі й повідомив, що ми поділені, і як ми поділені. Разом із шістьома однокласниками я пішов порожнім коридором до свого нового класу. Нас розсадили на місця, що лишалися вільні, мені дісталося в другому ряду. Місце було окреме, але поряд було ще два, бо стільці тягнулись трьома рядами. Я сидів посередині. Ліворуч від мене сидів однокласник із мого колишнього класу, Рудольф Барґен, важкий і кремезний, спокійний і надійний гравець у шахи та хокей, з яким я в минулому ледве спілкувався, але невдовзі заприязнився з ним. Праворуч від мене, по той бік проходу, сиділа дівчина.

Мою сусідку звали Софі. Вона мала каштанові коси, карі очі, літню засмагу на тілі, вкриті золотавими воло-синками оголені руки. Коли я сів і глянув на неї, вона усміхнулась.

Я теж усміхнувся їй. Я почувався добре, радів, що починаю навчання в новому класі, й радів, що є дівчата. Раніше я придивлявся до своїх однокласників з молодшого відділення: вони, байдуже, були дівчата в класі чи ні, мали страх перед ними, цуралися їх, відгороджувались від них або ж дивилися на них закоханими очима. Зате я вже знав жінку, тож міг бути спокійним і товариським. Дівчатам подобалось. У новому класі я потоваришую з ними й завдяки цьому матиму повагу і прихильність усіх хлопців.

Невже і справді так було? Замолоду я почувавсь або надто впевненим у собі, або надто невпевненим. Я або видавався собі цілком неспроможним, незначущим, нікчемним, або ж гадав, що в — усьому досяг успіхів, тож мені має щастити в усьому. Почувшись упевненим, я долав і найбільші труднощі. Проте й найменшої невдачі вистачало, щоб переконати мене в моїй безвартісності. Повернення впевненості аж ніяк не було результатом успіху: з огляду на те, яких досягнень я, власне, сподівався від себе і за що прагнув мати визнання, кожен мій успіх був просто жалюгідним, а мій загальний стан залежав від того, чи відчував я цю жалюгідність, а чи таки пишався своїм успіхом. З Ганною протягом кількох тижнів було все гаразд, і то незважаючи на наші суперечки, хоча вона завжди виганяла мене, а я щоразу знову принижувався перед нею. Отож і літо з новому класі для мене почалося добре.

Я бачу перед собою наш клас: попереду праворуч двері, вздовж правої стіни дерев’яна рейка з гачками для одягу, ліворуч — вікна, крізь які видніє Гайліґенберґ, а коли на перервах ми підходили до вікон, бачили внизу вулицю, річку й луки на тому березі. Прямо попереду висіла дошка, поряд стояв вішак для географічних карт і таблиць, учительська кафедра і стілець на помості заввишки сантиметрів тридцять. Десь до рівня голови стіни були пофарбовані жовтою олійною фарбою, вище — побілені, зі стелі звисали дві матові круглі люстри. В класі не було нічого зайвого, ніяких картин, ніяких рослин, жодного додаткового стільця, жодної шафи з позабутими підручниками та зошитами або кольоровою крейдою. Коли важко було зосередитись, погляд линув до вікон або потай блукав від сусідки до сусіди. Софі, помітивши, що я дивлюсь на неї, поверталась до мене й