Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Сеньйора Убач Ігнасіо не жалувала й забороняла своїй доньці розмовляти з ним. Казала, що він голодранець. Господиня дому вбивала нудьгу, проводячи час зі своїми двадцятирічними коханцями в розкішних мадридських готелях або відсипаючись після гулянок у своїй кімнаті на четвертому поверсі. Вона так ніколи й не дізналася, що Вікторія і молодий адвокат зробилися найкращими друзями, які читали разом книжки і яких поєднала така близькість, якої ніхто в світі, навіть сеньйор Убач, і уявити не міг.
– Одного дня я сказала йому, що ми однакові, – зізналася Вікторія.
Після трагічної загибелі Убачів у пожежі, що знищила їхній будинок, Іґнасіо став офіційним опікуном Вікторії, доки вона не досягла повноліття, а потім її чоловіком. Звісно, пересудів було чимало. Стверджували, що це шлюб із розрахунку, дехто називав його найвигіднішим шлюбом століття. Почувши ці слова, Вікторія гірко посміхнулася.
– Іґнасіо Санчіс ніколи не був тобі чоловіком, принаймні в тому розумінні, як про це думали всі, – сказав Леандро. – Він був хорошою людиною, яка дізналася правду, і одружився з тобою, щоб захистити тебе.
– Я любила його.
– А він тебе. І віддав за тебе своє життя.
Вікторія поринула в довге мовчання.
– Протягом багатьох років ти намагалася сама відновити справедливість із допомогою Іґнасіо та Валентина Морґадо, який сидів у в’язниці разом із твоїм батьком і якого твій чоловік найняв шофером. Разом ви задумали план, як наставити Вальсові пастку, і вам удалося зловити його в неї. Однак ви не знали, що за вами хтось стежить. Хтось, хто не може дозволити, щоби правда вийшла на яв.
– Через це вбили Вальса?
Леандро кивнув.
– Ендайя? – запитала Вікторія.
Він похитав головою.
– Ендайя – простий пішак. Ми шукаємо того, хто смикає за мотузочки.
– І хто це? – запитала Вікторія.
– Гадаю, ти знаєш, хто це.
Вікторія, спантеличена, повільно похитала головою.
– Можливо, ти сама цього ще не усвідомлюєш.
– Якби я знала, він опинився б у клітці разом із Вальсом.
– Тоді, можливо, ми з’ясуємо це разом. Із твоєю допомогою і нашими можливостями. Ти страждала й ризикувала достатньо. Тепер за справу беремося ми. Тому що ти і твоя сестра – не єдині. Ти це знаєш. Таких, як ви, багато, дуже багато. Людей, які навіть не підозрюють, що їхнє життя – це суцільна брехня, що їх позбавили всього…
Вона кивнула.
– Як ви про це дізналися? Як дійшли висновку, що ви з сестрою були не єдиними?
– Ми дістали номери свідоцтв про народження і про смерть, підроблені Вальсом.
– Кому належать ці свідоцтва? – запитав Леандро.
– Дітям тих в’язнів, яких тримали в замку Монтжуїк після війни, коли Вальс був його комендантом. Усі вони зникли. Спершу Вальс кидав до в’язниці батьків, убивав їх, а відтак забирав дітей. Виробляв свідоцтво про смерть одночасно зі свідоцтвом про народження з фальшивим іменем, а потім продавав дітей родинам із хорошим становищем у суспільстві в обмін на вплив, гроші й владу. Це був ідеальний план, адже, забираючи собі вкрадених дітей, нові батьки ставали спільниками й змушені були зберігати мовчання.
– Ти знаєш, скільки було таких випадків?
– Ні. Іґнасіо підозрював, що сотні.
– Ми говоримо про дуже складну оборудку. Вальс не міг провернути це все сам…
– Іґнасіо гадав, що в нього був спільник, може, й не один.
– Я теж так думаю. Ба більше, дозволю собі припустити, що Вальс був лише простим інструментом організованої мережі. У нього були можливості, було бажання це робити. Однак мені важко повірити, щоб він сам зумів замислити таку складну аферу.
– Це саме казав і Іґнасіо.
– Хтось іще, хтось, кого ми поки не знаємо, був мозком усієї цієї операції.
– Чорна рука, – промовила Вікторія.
– Перепрошую?
Вона кволо всміхнулася.
– Це з оповідання, яке я чула від батька, коли була дівчинкою. Чорна рука. Зло, яке завжди лишається в тіні, смикаючи за мотузочки…
– Ти повинна допомогти нам виявити це зло, Аріадно.
– Як гадаєте, Ендайя виконує накази Вальсового спільника?
– Цілком може бути.
– Це значить, що цей спільник повинен належати до владних кіл. Що це хтось впливовий.
Леандро кивнув.
– Саме тому так важливо не поспішати й діяти обережно. Якщо ми хочемо затримати його, потрібно спершу дізнатися всю правду, з іменами, датами й подробицями, виявити, хто знав про цю оборудку і хто в неї вплутаний. Лише коли з’ясуємо, хто за всім цим стоїть, зможемо йти по його голову.
– А що я можу зробити?
– Як я вже тобі казав, допомогти мені відтворити твою історію. Я впевнений: якщо ми зберемо докупи всі шматочки пазлу, то відшукаємо того, хто це все задумав. До того часу ти в небезпеці. Мусиш лишатися тут і дозволити нам тебе захистити. Гаразд?
Вікторія завагалася, але зрештою таки кивнула. Леандро нахилився вперед й узяв її долоню в свої руки.
– Я хочу, щоб ти знала, як я вдячний тобі за твою мужність і відвагу. Без тебе, без твоєї боротьби і твоїх страждань ми б не змогли нічого.
– Я лише прагнула справедливості. Нічого більше. Усе своє життя я гадала, що прагну помсти. Помсти не існує. Єдине, що важить, – це правда.
Леандро поцілував її в чоло. Це був батьківський поцілунок, шляхетний і сповнений бажання її захистити, і завдяки йому Вікторія відчула себе не такою самотньою, нехай навіть лише на мить.
– Гадаю, на сьогодні досить. Тобі треба відпочити. Перед нами нелегке завдання.
– Ви йдете? – запитала Вікторія.
– Не бійся. Я буду недалеко. Знай, що тебе пильнують і охороняють. Я хочу попросити твого дозволу замкнути двері. Це не для того, щоб тримати тебе тут в ув’язненні, а лише для того, щоб ніхто, кому не слід, не зміг до тебе зайти. Можна це зробити?
– Так.
– Якщо тобі щось буде потрібно – будь-що, – лише натисни на дзвоник, і за кілька секунд хтось обов’язково з’явиться.
– Мені хотілося б щось почитати. Чи можна було б дістати якісь книжки мого батька?
– Звісно. Я накажу, щоб тобі їх принесли. А зараз спробуй відпочити й поспати.
– Не знаю, чи я зможу заснути.
– Якщо
