Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Поки все правильно? – запитав Леандро.
Вікторія кивнула, витираючи сльози ненависті.
Того самого вечора ті люди розділили їх із сестрою, і вона більше ніколи не бачила Соні. Їй сказали, що, коли вона не хоче, щоб її молодшу сестричку вбили, то мусить забути своїх батьків, бо вони злочинці, і що відтепер її звати не Аріадна Маташ, а Вікторія Убач. Їй пояснили, що її новим татом є дон Міґель Анхель Убач, а мамою – його дружина Федеріка, і що їй неабияк пощастило. Вона мешкатиме з ними в будинку, найгарнішому в усій Барселоні, що зветься «Ель-Пінар». Там у неї будуть слуги і все, чого вона забажає. Аріадні було десять років.
– Починаючи звідси історія стає плутаною, – попередив Леандро.
Вдалося з’ясувати, що Віктора Маташа, як і багатьох інших, було розстріляно в замку Монтжуїк за наказом тодішнього коменданта в’язниці Маурісіо Вальса, хоча офіційна доповідь зазначала, що він вчинив самогубство. Леандро гадав, що Вальс продав Вікторію Убачам в обмін на сприяння в кар’єрному рості та на пакет акцій банку, який нещодавно було створено з майна, награбованого в сотень людей, ув’язнених і здебільшого страчених невдовзі після закінчення війни.
– Знаєш, що сталося з твоєю матір’ю?
Вікторія, зціпивши губи, кивнула.
Леандро розповів, що, як йому відомо, її мати, Сусана, наступного дня після того, як забрали її чоловіка і доньок, зібралася на силі й звернулася до поліції, щоб повідомити про те, що сталося. Це була помилка. Її негайно затримали й запроторили до божевільні в Орті, де Сусану ув’язнили в осібній палаті й піддавали лікуванню електрошоком протягом п’яти років, аж доки не викинули її на пустищі за Барселоною, вирішивши, що вона вже не пам’ятає нічого, навіть власного імені.
– Однак вони помилилися.
Леандро розповів, що Сусані вдалося вижити на вулицях Барселони, жебраючи, ночуючи просто неба й риючись на смітниках у пошуках їжі. Живою її підтримувала лише надія одного дня повернути собі доньок. Минуло кілька років, коли Сусана, порпаючись на смітнику в котромусь із провулків Равалю, побачила газету з фотографією Маурісіо Вальса та його родини. На той час він уже став дуже поважною людиною, яка зоставила своє в’язничне минуле позаду. На світлині Вальса було зображено з дівчинкою, Мерседес.
– Мерседес була ніким іншим, як твоєю молодшою сестрою, Сонею. Твоя мати впізнала її, бо Соня народилася з характерною родимкою.
– У формі зірки на шиї, – почула Вікторія свій власний голос.
Леандро всміхнувся й кивнув головою.
– Вальсова дружина страждала на хронічне захворювання, яке не дозволяло їй мати дітей. Вальс вирішив лишити твою сестру собі й виховати її як свою власну доньку. Він назвав її Мерседес, на честь своєї матері. Сусана, крадучи все, що тільки вдавалося, спромоглася назбирати грошей на потяг до Мадрида. Потрапивши до столиці, вона кілька місяців стежила за шкільними подвір’ями по всьому місту, сподіваючись відшукати твою сестру. На той час Сусана вже дістала собі нове посвідчення особи. Мешкала вона в крихітній комірчині в пансіоні в районі Чуека, ночами працювала швачкою в майстерні. Удень обходила всі мадридські школи. І коли вже майже втратила надію, вона знайшла свою доньку. Сусана побачила її здалеку й одразу впізнала. Вона стала приходити щоранку. Вона підходила до огорожі й намагалася привернути увагу дівчинки. Кілька разів їй вдалося заговорити до неї. Сусана не хотіла її лякати. Пересвідчившись, що Мерседес… тобто Соня її вже не пам’ятає, твоя мати ледве не наклала на себе руки. Однак усе ж не здалася. Вона далі приходила щоранку, сподіваючись побачити доньку бодай на кілька секунд або навіть поговорити з нею, якщо та наблизиться до ґрат. Одного дня Сусана вирішила, що має розповісти правду. Коли вона розмовляла з твоєю сестрою, нагодилися Вальсові охоронці. Вони вистрілили їй у голову просто на очах у дівчинки. Може, зробимо перерву?
Вікторія заперечно хитнула головою.
Леандро взявся далі оповідати те, що знав про життя Вікторії в золотій темниці, яка називалася «Ель-Пінар». Із часом каудильйо поставив Міґеля Анхеля Убача на чолі групи банкірів і вельмож, що фінансували армію під час війни, і доручив йому розробити нову структуру національної економіки. Убач покинув Барселону й переїхав разом із родиною до великого будинку в Мадриді. Вікторія завжди ненавиділа цей будинок і по якомусь часі втекла з нього, зникнувши на кілька місяців. Знайшли її за дивних обставин на березі моря біля містечка Сан-Фаліу-да-Ґішулс, за сотню кілометрів від Барселони.
– Ось тут починається одна з найбільших прогалин у тому, що нам вдалося з’ясувати, – сказав Леандро. – Ніхто не знає, ні де ти була ці кілька місяців, ні з ким. Нам відомо лише те, що невдовзі після твого повернення до Мадрида однієї ночі 1948 року в будинку спалахнула жахлива пожежа, яка знищила його до пня. Банкір та його дружина Федеріка загинули під час цієї пожежі.
Леандро зазирнув в очі Вікторії, однак та не розтулила губ.
– Я розумію, що тобі дуже складно й боляче про це говорити, однак нам дуже важливо знати, що з тобою відбувалося протягом цих місяців.
Жінка лише міцніше стиснула губи. Леандро кивнув, виявляючи терплячість.
– Не обов’язково сьогодні.
Чоловік повів далі свою розповідь.
Осиротіла Вікторія, спадкоємиця величезних статків, опинилася під опікою молодого адвоката на ім’я Іґнасіо Санчіс, призначеного виконавцем заповіту Убачів. Санчіс був розумним молодим чоловіком, якого Убач іще зовсім юного взяв під своє крило. Сирота, він учився на стипендію, яку надавав Фонд Убача. Подейкували, що Іґнасіо насправді незаконний син банкіра, результат його позашлюбних стосунків із відомою на той час акторкою.
Маленька Вікторія завжди відчувала особливий зв’язок між ними. Обох їх було оточено всіма розкошами й привілеями,
