Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Короткий коридор провадив до овальної зали, посередині якої стояв стіл на двох, уже накритий для снідання. Карафка з апельсиновим соком, плетена хлібниця з булочками, розмаїття мармеладу, вершки, масло, бовтана яєчня, хрусткий бекон, смажені печериці, чай, кава і кольорові шматочки цукру – усе це точило дивовижні пахощі, і Вікторії несамохіть потекла слинка.
За столом сидів чоловік середніх літ, середнього зросту, середньої лисуватості й середньої середньості. Побачивши її, чоловік ґречно підвівся, приязно всміхнувся й запропонував сідати навпроти нього. Одягнутий він був у чорний костюм-трійку й аж світився блідістю, притаманною тим, хто проводить життя в чотирьох стінах. Зустрівши його на вулиці, Вікторія навіть не звернула б уваги на цього чоловіка або ж узяла б його за урядового чиновника середньої ланки чи, може, за нотаріуса з провінції, який навідався до столиці, щоб сходити до музею Прадо або до театру.
Лише уважно придивившись до цього чоловіка, можна було помітити його ясні очі, проникливі й чисті, мов кришталь, які неначе постійно щось вираховували. Він дивився на Вікторію майже не кліпаючи, і його очі здавалися ще більшими за скельцями окулярів у завеликій роговій оправі, що надавала йому дещо жіночного вигляду.
– Доброго ранку, Аріадно, – мовив чоловік. – Сідай, будь ласка.
Вікторія роззирнулася довкруги. Схопивши з полички свічник, вона погрозливо замахнулася ним. Чоловік, не змінившись на обличчі, підняв накривку з однієї із таць і принюхався.
– Дивовижні пахощі. Ти, мабуть, неабияк зголодніла.
Чоловік не виявляв наміру наблизитися, однак Вікторія на опускала свічника.
– Не думаю, що тобі це потрібно, Аріадно, – терпляче промовив він.
– Мене звати не Аріадна. Мене звати Вікторія. Вікторія Санчіс.
– Присядь, будь ласка. Тут ти в безпеці, і тобі немає чого боятися.
Вікторія загубилася в його гіпнотичному погляді. Аромати сніданку знову долинули до неї. Вона збагнула, що той лютий біль, який стискав її нутрощі, був просто голодом. Поставивши свічник на поличку, вона дуже повільно підійшла до столу. Сіла, не відриваючи очей від чоловіка, який зачекав, доки Вікторія займе місце, а потім налив їй філіжанку кави з молоком.
– Скільки тобі ложечок цукру? Мені смакує дуже солодким, хоч лікар і каже, що це шкідливо для здоров’я.
Жінка дивилася, як він розмішує цукор.
– Чому ви назвали мене Аріадною?
– Тому що це твоє справжнє ім’я. Аріадна Маташ. Хіба ні? Утім, я можу називати тебе Вікторією, якщо тобі так більше до вподоби. Мене звати Леандро.
Чоловік рвучко підвівся й простягнув руку. Вікторія не потиснула її. Леандро сів із тим самим приязним виразом на обличчі.
– Хочеш яєчні? Я куштував – вона не отруєна. Сподіваюся.
Вікторії хотілося, щоб цей чоловік нарешті стер зі свого обличчя цю усмішку, через яку вона почувалася винною, не відповідаючи на його виняткову люб’язність.
– Це жарт. Певна річ, тут нічого не отруєно. То, може, яєчні з беконом?
Несподівано для самої себе Вікторія кивнула. Леандро задоволено всміхнувся й узявся накладати їй страву, а потім трішки посолив і поперчив невеличку купку яєчні, що парувала на тарілці. Кожен рух господаря свідчив про досконалу обізнаність із манерами за столом.
– Якщо хочеш щось інше, можемо замовити. Кухня й обслуговування тут пречудові.
– Не треба, дякую.
Вона ледве не прикусила собі язика за це «дякую». За що дякувати? Кому?
– Круасани неймовірно смачні. Покуштуй. Найкращі в місті.
– Де я?
– Ми в готелі «Палас».
Вікторія нахмурилася.
– У Мадриді?
Леандро кивнув і простягнув їй кошик із булочками. Вікторія завагалась.
– Свіжі, щойно з печі. Бери, а то я прикінчу всі, а мені треба дотримуватись дієти.
Вікторія простягнула руку, щоб узяти круасан, і зауважила сліди уколів на своєму передпліччі.
– Ми мусили вколоти тобі заспокійливе, вибач. Після того, що сталося в «Ель-Пінарі»…
Вікторія різко забрала руку.
– Як я тут опинилася? Хто ви?
– Я твій друг, Аріадно. Не бійся. Тут ти в безпеці. Цей чоловік, Ендайя, більше не зможе тобі зашкодити. Ніхто більше ніколи не зможе тобі зашкодити. Даю слово.
– Де Іґнасіо, мій чоловік? Що з ним зробили?
Леандро поглянув на неї з ніжністю й сумовито всміхнувся.
– Спершу поїж, тобі треба відновити сили. А потім я розкажу тобі про все, що сталося, і відповім на всі твої запитання. Даю слово. Довірся мені й не турбуйся ні про що.
Голос Леандро був медоточивий, а мова – заспокійлива. Він підбирав слова, наче парфумер, що, змішуючи аромати, готує свої парфуми. Вікторія відчула, що мимоволі перестала тривожитися і що страх, який мордував її, поступово щезає. Гаряча й смачна їжа, тепло, що йшло від батарей, і по-батьківському заспокійлива присутність Леандро вводили її в стан утихомирення й байдужості. «Нехай би це все було правдою».
– То як, мав я рацію чи ні? Щодо круасанів?
Вікторія несміло кивнула. Леандро витер губи серветкою, акуратно склав її і натиснув на кнопку дзвоника на столі. За мить двері відчинилися, з’явився офіціант, який, не глянувши ні разу на Вікторію і не промовивши ані слова, заходився прибирати зі столу. Коли вони знову лишилися наодинці, Леандро прибрав засмученого виразу обличчя, схрестив руки на грудях і опустив очі.
– Боюся, у мене для тебе погані новини, Аріадно. Твій чоловік, Іґнасіо, загинув. Мені дуже шкода. Ми з’явилися запізно.
Її очі наповнилися слізьми. Вона плакала від люті, адже й без будь-чиїх слів уже знала, що Іґнасіо мертвий. Жінка зціпила губи і глянула на Леандро, який, здавалося, оцінював, скільки Вікторія може ще витримати.
– Розкажіть мені правду, – насилу витиснула вона.
Леандро кивнув кілька разів.
– Це буде нелегко, проте я прошу тебе вислухати мене. Потім будеш запитувати все, що захочеш. Але спершу я хочу, щоб ти побачила це.
Леандро підвівся, підійшов до чайного столика, що стояв у кутку кімнати, і взяв із нього складену газету. Повернувшись за стіл, він простягнув її Вікторії.
– Прочитай.
Жінка взяла газету, нічого не розуміючи. Розгорнувши її, вона побачила заголовок на першій сторінці:
МІНІСТР МАУРІСІО ВАЛЬС ЗАГИНУВ У АВТОКАТАСТРОФІ
У Вікторії вихопився здушений крик. Газета випала їй із рук, і жінка зайшлася нестримними риданнями. Леандро щонайделікатніше підійшов до неї і м’яко обійняв. Вікторія заховалася в обіймах цього незнайомця, тремтячи, мов маленька дівчинка. Леандро дозволив їй притулити голову до свого плеча й гладив
