Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Вона нітрохи не змінилася за ці вісім років, — сказала міс Розалінд своїй сестрі Вайолет, коли вони переодягалися на обід.
Руді жінки завжди здаються молодшими за свій вік, — відповіла та.
У неї волосся куди темніше, ніж було, мабуть, вона його фарбує,— додала Розалінд. — І взагалі вона потовщала й покращала, — повела вона далі, бо теж мала схильність товщати.
Принаймні вона не пишається і пам’ятає, що була колись у нас гувернанткою, — мовила Вайолет, натякаючи на те, що кожна гувернантка повинна знати своє місце, й зовсім забуваючи, що вона сама була онукою не тільки сера Уолпола Кроулі, а й Містера Доусона з Грязьбері, а отже, мала на щиті свого герба відерце з вугіллям. На Ярмарку Суєти можна щодня зустріти дуже милих людей, у яких така сама коротка пам’ять.
Мабуть, наші кузини кажуть неправду, нібито її мати танцювала в театрі. Людина не винна, що вона такого походження, а не іншого, — відповіла Розалінд, виявляючи надзвичайне вільнодумство. — І я згодна з братом, що, коли вона вже ввійшла в нашу родину, ми не повинні цуратися її. А тітка Б’ют нехай би вже мовчала, вона ж хоче видати Кет заміж за молодого Купера, сина виноторговця, і звеліла, щоб він неодмінно сам приходив до них по замовлення.
Цікаво, чи тепер леді Саутдаун поїде? Вона вовком дивилася на місіс Родон, — сказала сестра.
Хай би їхала. Мені б не довелося читати «Пралю в парафії Фінчлі», — заявила Вайолет.
Розмовляючи так і навмисне обминаючи коридор, у кінці якого в кімнаті за зачиненими дверима стояла труна, день і ніч горіли свічки й сиділо двоє плакальників, дівчата спустилися вниз обідати, куди, як звичайно, скликав усю родину дзвін.
Але перед тим леді Джейн повела Ребеку до призначених для неї кімнат, що, як і весь будинок, набули куди Охайнішого вигляду, відколи владу перейняв Пітт, і, побачивши, що скромні валізки місіс Родон уже стоять у спальні та сусідній туалетній кімнаті, допомогла їй скинути гарненького жалобного капелюшка й спитала, чи не треба їй ще щось зробити.
Мені найдужче хотілося б, — мовила Ребека, — піти до дитячої кімнати й глянути на ваших любих діточок.
Обидві леді дуже ласкаво перезирнулися й руч об руч рушили нагору.
Ребеці страх сподобалась маленька Матильда, якій ще це минуло чотирьох років, вона сказала, що такої чарівної дитини ще світ не бачив, а дворічного хлопчика — блідого, з сонними очима й великою головою — визнала дивом природи, такий він був великий, розумний і гарний.
Аби тільки мама не так напихала його ліками, — зітхнувши, промовила леді Джейн. — Я часто думаю, що без них ми були б здоровіші.
І леді Джейн та її нова приятелька завели ту щиру розмову про дитячі недуги, які так полюбляють матері, та й взагалі, як мені натякнули, більшість жінок.
П’ятдесят років тому, коли автор цих рядків був ще допитливим хлопчаком і мусив після обіду залишати їдальню разом з жінками, розмови їхні, як я пригадую, точилися переважно навколо їхніх хвороб, і тепер, спитавши про це двох-трьох знайомих дам, я дійшов висновку, що нічого не змінилося. Нехай мої чарівну читачки самі переконаються в цьому сьогодні ж таки ввечері, коли після десерту залишать їдальню і перейдуть обмінюватися таємницями до вітальні. Одне слово, за півгодини Бекі й леді Джейн стали близькими приятельками, а ввечері її милість знайшла нагоду сказати своєму чоловікові, що вважає невістку ласкавою, щирою, відвертою і чутливою жінкою.
Легко здобувши таким чином прихильність дочки, наша невтомна жіночка взялася до величної леді Саутдаун. Тільки-но опинившись на самоті з її милістю, вона почала розпитувати її про дітей і сказала, що її власного сина врятували — просто таки врятували! — великі дози каломелі, коли вже всі паризькі лікарі махнули на дитину рукою. Згадала вона також про те, що їй часто доводилося чути про леді Саутдаун від чудової людини, велебного Лоренса Грілса, священика мейфейрської церкви, куди вона ходить, і про те, як важкі обставини й нещастя змінили її погляди на життя і як палко вона сподівається, Що прожиті роки, згаяні на світські розваги й помилки, не завадять їй замислитися про майбутнє.
Вона розповіла, як допомогли їй колись релігійні настанови містера Кроулі торкнулася «Пралі з парафії Фінчлі», яку прочитала з великою користю для себе, розпитала про леді Емілі, талановиту авторку тієї брошури, тепер леді Емілі Горнблоуер, що живе в Кейптауні, де її чоловік має великі надії стати єпископом Кафрарії.
Але остаточно вона прихилила до себе леді Саутдаун тоді, коли після похорону, почуваючись дуже пригніченою і хворою, звернулась до її милості по медичну пораду, і стара графиня не тільки сказала їй, що робити, а й сама, в нічному халаті, дужче, ніж будь-коли, схожа на леді Макбет, прийшла до кімнати Бекі з пакою своїх улюблених брошур і власноручно приготованими ліками, які запропонувала місіс Родон негайно випити.
Бекі спершу взялася до брошур і, гортаючи їх з величезною цікавістю, завела з леді Саутдаун розмову про них і про спасіння своєї душі, сподіваючись, що цим урятується від тілесних ліків. Та коли релігійні теми вичерпалися, леді Макбет не вийшла з кімнати, поки чашка з ліками теж не спорожнилася, і сердешна місіс Родон, удаючи, що вона щиро вдячна, мусила випити ліки під пильним наглядом невблаганної старої графині. Аж тоді та поблагословила свою жертву на сон.
Благословення не дуже допомогло місіс Родон: вона почувала себе досить кепсько, коли чоловік зайшов і почув, що сталося. Він, як звичайно, голосно зареготав, коли Бекі з гумором, що не зраджував її навіть тоді, як ішлося про неї саму, розповіла, як вона стала жертвою леді Саутдаун. Лорд Стайн і син леді Саутдаун у Лондоні теж нареготалися з
