Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Авжеж, я напишу, — відповів сер Пітт, — і запрошу його на похорон: так годиться.

А… а місіс Родон? — несміливо спитала леді Джейн.

Джейн! — вигукнула леді Саутдаун. — Як ти могла про таке подумати? — Авжеж, треба запросити й місіс Родон, — рішуче сказав сер Пітт.

Поки я живу тут, цього не буде! — мовила леді Саутдаун.

Прошу, ваша милість, пригадати, що господар цього дому — я, — заперечив сер Пітт. — Будь ласка, леді Джейн, напишіть листа місіс Кроулі й попросіть її приїхати на цю сумну церемонію.

Джейн, я забороняю тобі торкатися до паперу! — крикнула графиня.

Мені здається, що голова родини — я, — знов нагадав сер Пітт. — І хоч як мені шкода було б, коли б якась обставина спонукала вашу милість покинути цей дім, все ж таки яг з вашого дозволу, порядкуватиму так, як вважаю за потрібне.

Леді Саутдаун велично підвелася, як місіс Сіддонс у ролі леді Макбет, і звеліла запрягати свою карету: якщо син і дочка виганяють її з дому, вона сховає свій смуток у якомусь самітному куточку й молитиметься, щоб господь напоумив їх.

Ми ж вас не виганяємо, мамо, — благально мовила леді Джейн.

Ви запрошуєте сюди таких людей, з якими добра християнка не може зустрічатися.

Завтра вранці я поїду звідси! — Будь ласка, Джейн, я диктуватиму, а ви пишіть, — сказав сер Пітт, підводячись і прибираючи таку позу, як на «Портреті джентльмена» з останньої виставки. — Починайте: «Королевине Кроулі, чотирнадцятого вересня тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Любий брате…»-Почувши ці переконливі й жахливі слова, леді Макбет, що чекала від свого зятя якихось ознак слабкодухості або нерішучості, злякано покинула бібліотеку. Леді Джейн глянула на чоловіка, немов хотіла піти слідом за матір’ю і заспокоїти її, але той заборонив дружині рушати з місця.

Вона не поїде, — поясние він. — Вона здала свій будинок у Брайтоні і витратила свій прибуток за півроку.

А в заїзді графині жити не личить. Я довго чекав нагоди зробити цей… цей рішучий крок, люба моя, бо ж ти сама-розумієш, що в домі мусить бути тільки один голова. А тепер, з твого дозволу, пишімо далі: «Любий брате! Ми-вже давно з острахом очікували сумної події, про яку я вважаю себе зобов’язаним сповістити всіх членів родини…»-Одне слово, Пітт, осягнувши владу в своєму царстві і завдяки щасливому випадкові, чи, як він думав, завдяки своїм заслугам, діставши майже все майно, на яке розраховували й інші родичі, вирішив ставитися до них ласкаво й великодушно і знов відродити славу Королевиного Кроулі. Йому приємно було вважати себе головою родини. Пітт сподівався використати великий вплив, який він скоро мав здобути в графстві завдяки своїм видатним здібностям і становищу, щоб знайти братові гарне місце й добре прилаштувати своїх кузенів. А може, його трохи мучило сумління, коли він думав про те, що володіє тепер сам усім тим багатством, на яке кожне з них покладало надії. За три-чотири дні володарювання Пітт змінив тон і остаточно обміркував свої плани: він вирішив бути справедливим і чесним володарем, скинути леді Саутдаун і по можливості утримувати приязні стосунки з усіма своїми родичами.

Отже, він диктував листа своєму братові Родонові — про чистого, добре обдуманого листа, в якому не бракувало ні глибоких зауважень, ні пишних висловів, що вразили простодушну маленьку секретарку.

«Яким він буде оратором, — думала вона, — коли ввійде в палату громад (про це і про тиранію леді Саутдаун він часом натякав дружині в ліжку)! Який розумний і добрий, який геніальний мій чоловік! А мені здавалося, що він трохи холодний.

Ні, він добрий і геніальний!»-Насправді ж Пітт Кроулі знав кожне слово того листа напам’ять, вивчивши його глибоко й досконало, мов дипломатичну таємницю, задовго до того, як з’явилась нагода продиктувати його враженій дружині.

І ось цей лист з широким чорним обрамленням і печаткою сер Пітт Кроулі відправив своєму братові полковникові в Лондон. Родон Кроулі, отримавши його, не вельми втішився. «Нема сенсу їхати в той закуток, — думав він. — Я не висиджу й півгодини наодинці з Піттом після обіду, а дорога туди й назад коштуватиме нам двадцять фунтів».

Родон, як у кожній важливій справі, пішов з листом до Бекі — поніс його нагору разом із шоколадом, який він щоранку готував для неї й подавав до спальні.

Він поставив тацю з сніданком і листом на туалетний столик, перед яким Бекі розчісувала свої золотисті коси. Вона взяла в руки послання з жалобними берегами, прочитала його, схопилась і, вимахуючи ним над головою, крикнула:-Ура! — Ура? — перепитав Родон, вражено дивлячись на маленьку постать, що стрибала по спальні в розстебненому фланелевому халаті, з розпущеними рудими кучерями. — Він же нам нічого не залишив, Бекі. Я отримав свою пайку, коли став повнолітнім.

Ти ніколи не станеш повнолітнім, дурненький мій, — відповіла Бекі.— Мерщій біжи до мадам Брюнуа, мені потрібна жалоба. Дістань крепу собі на капелюх і купи чорний жилет, бо в тебе, здається, Чорного немає. І скажи, нехай усе пришлють завтра, щоб ми в четвер могли виїхати.

Невже ти думаєш їхати? — спитав Родон.

Звичайно, думаю! І думаю, що леді Джейн на той рік відрекомендує мене королю.

Думаю, що твій брат влаштує тобі місце в парламенті, дурненький. Думаю, що ти й він голосуватимете за лорда Стайна, нездогадо мій, і ти станеш міністром в ірландських справах» або губернатором Вест-Індії, або скарбником, або консулом, або ще якоюсь важливою особою! — Поштові коні коштуватимуть нам купу грошей, — буркнув Родон.

Ми можемо поїхати в Саутдауновій кареті, вона, певне, буде представляти його на похороні, адже він родич. Хоч ні, нам краще їхати в поштовій кареті. Так буде скромніше…

Ми, звичайно, візьмемо Роді? — запитав полковник.

Ні в якому разі! Навіщо оплачувати зайве місце? Він надто великий, щоб втиснути його між нас. Хай залишається вдома й сидить у своїй кімнаті. Брігс може пошити йому чорний костюмчик. Ну, йди і зроби все, що я просила. І скажи своєму служникові Спарксу, що помер сер