Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Оскільки в маєтку було багато дикого птаства, а стріляти куріпок ніби ввійшло в обов’язок кожного англійського джентльмена, який має нахил до політичної діяльності, то, коли минула перша хвиля смутку, сер Пітт Кроулі в білому капелюсі з чорним крепом почав інколи виїздити і брати участь у полюванні.
Дивлячись на скошені або засіяні ріпою просторі лани, що тепер стали його власністю, він відчував велику потаємну радість. Часом, переповнений покорою, він не брав з собою іншої зброї, крім мирної бамбукової палиці, полишаючи здоровилові Родону та єгерям самим стріляти з рушниць. Піттові гроші й лапи справляли на Родона велике враження. Не маючи за душею жодного пенні, полковник почав ставитись де голови родини догідливо й шанобливо і більше не зневажав «м’яла Пітта». Він приязно вислухував братові плани засадження й осушення боліт, давав поради щодо стайні й худоби, їздив у Грязьбері оглядати кобилу, яка, на його думку, підійшла б леді Джейн, пропонував об’їздити її і таке інше; бунтівливий драгун упокорився, притих і став цілком пристойним молодшим братом.
Він постійно отримував від міс Брігс із Лондона повідомлення про малого Родона, який там залишився. Хлопчик писав йому й сам. «Я живий і здоровий, — повідомляв він. — Сподіваюся, що ви живі й здорові. Сподіваюся, що мама здорова. Поні живий і здоровий. Грей водить мене кататися в Парк. Я зустрів того хлопчика, з яким катався верхи. Він заплакав, коли поїхав учвал. А я не плачу».
Родон читав ті листи братові й леді Джейн, яка була від них у захваті. Баронет пообіцяв платити за хлопчикове навчання, а його щиросерда дружина дала Ребеці банкноту й попрохала, щоб та купила від неї синові подарунок.
Минав день за днем, дами в замку бавили час у дрібних справах і тихих розвагах, якими вдовольняються сільські жінки. Дзвін скликав їх на обід і на молитву.
Щоранку, поснідавши, панни сідали пограти на фортепіано, і Ребека допомагала їм своїми порадами. Потім вони взували черевики з грубими підошвами й гуляли в парку по алеї, або виходили за огорожу в село й роздавали хворим по хатах ліки та брошури леді Саутдаун. Сама леді Саутдаун виїздила бричкою, запряженою поні.
Ребека тоді сідала поруч з нею і дуже пильно слухала її поважну мову. Вечорами вона співала Генделя й Гайдна і плела велику вовняну шаль, ніби народилася для такої праці і ніби мала виконувати її, аж поки на схилі віку ляже в могилу, залишивши після себе невтішних родичів і цілу купу процентних паперів, — наче турботи, необхідність викручуватись і хитрувати, настирливі кредитори й злидні не чекали її за брамою парку, щоб учепитися в неї, тільки-но вона знов за неї виїде.
«Не важко бути дружиною землевласника, — думала собі Ребека. — Мабуть, і я була б доброю жінкою, якби мала п’ять тисяч прибутку на рік. Я б теж могла бавитися з дітьми в їхній кімнаті й рахувати морелі на шпалерах. І могла б поливати квітки в оранжереї і обривати сухе листя з калачиків. Я розпитувала б старих бабів про їхні недуги й замовляла б на півкрони юшки для вбогих. Невелика втрата, коли маєш п’ять тисяч на рік! Я могла б навіть їздити за десять миль обідати до сусідів і вдягатися за позаторішньою модою. Могла б ходити до церкви й не засинала б, сидячи на родинній лавці, або ж ні, дрімала б за заслоною, опустивши на очі серпанок, — можна напрактикуватися й так. Я б усім платила готівкою, аби тільки мала гроші. Тутешні чудотворці саме цим і пишаються. І співчутливо дивляться на нас, нещасних грішників, що не мають їх їм здається, що вони дуже щедрі, коли дають нашим дітям банкноту в п’ять фунтів, а нас зневажають за те, що в нас тих банкнот немає».
Хтозна, може, Ребека й мала слушність, так думаючи, може, й справді тільки гроші й успіх визначають різницю між нею і чесною жінкою? Коли згадати, яку силу мав спокуса, то хто може сказати, що він кращий за свого сусіда? Якщо спокійне, забезпечене життя й не робить людину чесною, то принаймні сприяє тому, що вона залишається чесною. Якийсь там олдермен, повертаючись з обіду, де його пригощали черепаховою юшкою, не вилізе з карети, щоб украсти бараняче стегно; та нехай він поголодує, тоді побачимо, чи не поцупить він буханець хліба. Так утішала себе Ребека, порівнюючи шанси й оцінюючи розподіл добра і зла на землі.
Вона знов оглянула й відвідала всі свої колишні улюблені місця, поле, ліс, гай, ставки і сад, кімнати в старому замку, де вона свого часу прожила цілих два роки. Тут вона була молодою, чи порівняно молодою, бо Ребека не пам’ятала, коли по-справжньому була молодою. Але вона пам’ятала тодішні свої думки й почуття і зіставляла їх з теперішніми, коли вже побачила світ, пожила серед значних людей і піднялася так високо порівняно зі своїм колишнім скромним становищем.
«Я досягла цього тому, що маю голову на в’язах, — думала Бекі,— і тому, що світ складається майже з самих дурнів. Я тепер не могла б вернутися назад і спілкуватися з тими людьми, яких зустрічала в батьковій майстерні. До моїх дверей під’їздять лорди з зірками й орденами Підв’язки, а не вбогі митці, що мають у кишенях тільки крихти тютюну. Мій чоловік — джентльмен, невістка — графська дочка, і я гостюю в тому домі, де кілька років тому була в становищі, не багато вищому, ніж служниця., Та чи я тепер краще забезпечена, ніж тоді, як була дочкою художника й лестощами видурювала в сусіднього торговця цукор і чай? Припустімо, що я б вийшла заміж за Френсіса, який був закоханий у мене, — я й тоді не була б убогіша, ніж тепер. Ох, якби можна було поміняти своє становище в товаристві і всі свої зв’язки на кругленький капіталець у трипроцентних паперах!»-Ось як Ребека розуміла марноту людських справ і ось у якій надійній пристані хотіла обякоритися. Їй, може, й спадало на думку, що якби вона чесно й скромно виконувала свої обов’язки і йшла в житті рівним шляхом, то була б тепер не далі від того щастя, до якого пробиралася манівцями. Але як діти в Королеви йому Кроулі обминали
