Білі зуби - Зеді Сміт
— Припини, Крісп, — твердо сказала Джолі, торкаючись волосся Джошуа. — Просто думай про те, що ми маємо зробити. Йому цього не треба сьогодні.
БІНГО.
— Ага, добре… — Кріспін натис на газ. — Мінні, ти перевірила, щоб у всіх було все потрібне? Шоломи і таке інше?
— Ага, всьо чьотко. Це прикольно.
— Добре, — Кріспін витягнув маленьку срібну коробочку з речами, потрібними для косячка, і пошпурив її у бік Джолі, боляче вдаривши Джошуа по коліну.
— Зроби нам одненький, кохана. ЙОПТ.
Джолі підняла коробочку з підлоги. Вона скручувала косячок у Джошуа на колінах, витягнута шия, груди так низько, що скоро впадуть Джошуа в долоні.
— Нервуєшся? — спитала вона його, піднімаючи голову, щоб оцінити косячок.
— Про що — нервуюсь?
— Про сьогоднішній вечір. Я маю на увазі, твій непростий вибір.
— Вибір? — невпевнено пробурмотів Джошуа, щиро бажаючи бути зараз там, між людей, які весело святкують і не мусять робити ніякого вибору.
— Боже, я просто захоплююсь тобою. Я знаю, БЖПТ — радикальна організація… І знаєш, навіть зараз деякі речі, які ми робимо, даються мені… важко. Але ми говоримо про мій найтвердіший принцип у житті, розумієш? Тобто Кріспін і БЖПТ… це все моє життя.
О, ЧУДОВО, подумав Джошуа, О, ФАНТАСТИКА.
— І я досі до всрачки нервую щодо сьогоднішнього вечора.
Джолі припалила косячок і вдихнула. Коли мікроавтобус звернув за Парламент, вона простягнула цигарку Джошуа:
— Це як хтось казав: якби мені довелося вибирати між тим, щоб зрадити свого друга і зрадити свою країну, то я сподіваюся, мені б вистачило сили зрадити свою країну. Вибір між обов’язком і принципом, розумієш? Бачиш, я не така розірвана. Я не знаю, чи могла б я зробити це, якби так сталося зі мною. Тобто, якби це був мій батько. Моя прив’язаність — тварини, і Кріспінова теж. Тож нема ніякого конфлікту. Нам це легко. Але ти, ти, Джоші, зробив найекстремальніший вибір з усіх нас… і ти так спокійно виглядаєш. Тобто — я захоплююсь тобою… і я думаю, Кріспін теж тобою захоплюється, бо, знаєш, він був не до кінця певен щодо.
Джолі продовжувала балакати, і Джошуа продовжував кивати в потрібному місці, але жорстка тайська трава, яку він курив, витягнула з-поміж її слів одне — спокійний — і поставила біля нього знак питання. Чому ти такий спокійний, Джоші? Ти от-от вляпаєшся у повне лайно — чому ти такий спокійний?
Позаяк він собі уявляв, то він і виглядав зовні спокійним, неприродно спокійним, його адреналін вступав в обернений зв’язок з настроєм новорічного натовпу і з неспокійними нервами БЖПТівської компанії; і, на додачу, відчуття себе падлюкою… все було так, ніби він йшов глибоко під водою, важкою водою, а на березі бавилися діти. Але то був не стільки спокій, скільки інертність. І він ніяк не міг зрозуміти, поки автобус їхав по Вайтхолл, чи це була правильна реакція — дати світові омивати його і дозволити подіям розвиватися так, як вони розвивалися, — чи, навпаки, він би мав бути таким, як люди назовні: репетувати, танцювати, битися, трахатися… як треба вчинити, щоб бути більш — як звучить ця жахлива тавтологія двадцятого століття? Передбачливим. Більш передбачливим перед обличчям майбутнього.
Але тут він затягнувся косячком міцніше і потрапив у дитинство, коли йому було дванадцять; рання дитина, яка кожного дня підривалася зранку, думаючи, що через дванадцять годин оголосять початок ядерного апокаліпсису, старий запліснявілий сценарій кінця світу. Тоді він багато думав про екстремні рішення, про майбутнє і його дедлайни. Навіть у такому ранньому віці його вразило те, що навряд би він провів свої останні дванадцять годин, трахаючи Еліс — п’ятнадцятирічну няньку із сусіднього будинку, розказуючи людям, що він їх любить, навертаючись в ортодоксальний юдаїзм і роблячи купу речей, про які мріяв, але на які ніколи не зважувався. Йому здавалося більш імовірним, що він повернеться до своєї кімнати, сяде тихенько в куточку і тихо доскладає свій замок Лего. А що ще робити? Який інший вибір буде менш сумнівним? Бо вибір потребує часу, повноти часу, час — горизонтальна вісь моральності, — ти робиш вибір, а потім чекаєш наслідків. І це приємне марення, марення про відсутність часу (ЛИШИЛОСЯ 12 ГОДИН, ЛИШИЛОСЯ 12 ГОДИН), це момент, у якому наслідків немає і будь-які вчинки дозволені («Я божеволію — я просто божеволію від цього!» — закричав хтось на вулиці). Але дванадцятирічний Джош був надто невротичним, надто анальним, надто чалфеністським, щоб насолоджуватися цим, хоча б просто насолоджуватися думкою про це. Натомість він думав про інше: а якщо кінець світу не прийде, а якщо я трахну Еліс Родвел і вона завагітніє, а якщо…
Так було й тепер. Завжди боятися наслідків. Завжди жахлива інертність. Те, що він збирався зробити своєму батькові, було таким великим, таким колосальним, що наслідки були непередбачуваними — він не міг уявити собі мить одразу після того, як це станеться. Тільки чорнота. Ніщо. Щось на зразок кінця світу. І кінець світу, та хай навіть кінець року завжди викликав у Джоша дивне відчуття.
Кожне 31 грудня — це апокаліпсис у мініатюрі. Ти трахаєшся, де хочеш, ти приколюєшся, коли хочеш, ти перекривляєш, кого ти хочеш, — натовп великий; телевізор розривається від доброго і поганого за минулий рік; несамовиті останні поцілунки; 10, 9, 8!
Джошуа дивився на Вайтхолл, а на ньому щасливі люди проводили свою генеральну репетицію. Вони були впевнені, що лихого не станеться, а якщо і станеться, вони зможуть дати собі раду. Але це світ тобі стається, подумав Джошуа, а не ти світу. Ти нічого не можеш вдіяти. Перший раз у житті він так подумав. Маркус Чалфен думав прямо протилежне. Як у горіховій шкаралупі, подумав він, я потрапив сюди з Вестмінстера, дивлюсь на Біг-Бен, як стрілки добігають години, коли я
