Білі зуби - Зеді Сміт

— Мені нахрін холодно, — пожалівся Абдул-Джіммі, плескаючи руками в рукавичках (його дратувала дядькова патетика). — Давайте рухатись, — запропонував він, коли на нього налетіла вагітна, як гора, англійка, мокра від фонтанів, — геть з цього чортового бедламу. Це на Чандос-стрит.

— Брате, — сказав Абдул-Колін Міллату, який стояв трохи осторонь. — Ти готовий?

— Дайте мені одну секунду, — слабо відмахнувся той. — Не хвилюйтесь, я потраплю.

Було дві речі, які він хотів побачити перед тим, як піти. Перша — це лавочка, особлива лавочка он там, під стіною. Він довго йшов, спотикаючись, намагаючись не зіткнутися із танцюючим натовпом (стільки гашишу в мізках; вага перекочувалася з ноги на ногу); але він дійшов. Сів. І там було нашкрябано:

П’ятидюймові букви, між однією ніжкою лавочки та іншою. ІКБОЛ. Надпис нечіткий, і колір якийсь іржавий, але слово було. Історія цього надпису була давня.

Кілька місяців по своєму приїзді в Англію його батько сидів на цій лавочці й втамовував кров із пальця, необережно врізаного в ресторані одним зі старших офіціантів. Спочатку Самад не відчув цього — це була його мертва рука. Тож він просто замотав палець у серветку, щоб спинити кров, і продовжував працювати. Але серветка промокла від крові, і палець відлякував клієнтів, тож Ардашір відіслав його додому. Самад забрав свого пальця з ресторану і пішов на театральну площу, а потім на Сан-Мартін Лейн. Дійшовши до площі, він сполоснув палець у фонтані й спостерігав, як червона кров падає у синю воду. Але люди вже почали звертати на нього увагу. Тож він вирішив сісти на лавку і затиснути палець при корені, аж поки не спиниться кров. Але кров текла. За якийсь час йому набридло тримати палець угору і він дозволив йому звисати, наче халальному м’ясу, сподіваючись, що це пришвидшить кровотечу. А потім, поки він сидів, звісивши голову між колінами і поклавши палець на тротуар, його осінила примітивна ідея. Повільно, крапля за краплею, він вивів на лавці своєю кров’ю: ІКБОЛ. А потім, щоб утривалити надпис, вишкрябав його кишеньковим ножиком.

— Великий сором захлинув мене, коли я закінчив, — розповідав він своїм синам роками пізніше. — Я втікав від свого сорому в ніч; намагався втекти від себе самого. Я розумів, що ця країна мене пригнічувала… але це було шось інше. Я вчепився в огорожу на Пікаділлі, упав на коліна і молився, плакав і молився, збиваючи вуличних музикантів з ритму. Бо я знав, що це означало. Я знав, що я волів написати своє ім’я на світі. Я насмілився. Наче англійці, які називали вулиці в Кералі на честь своїх коханок, наче американці, які вивісили свій прапор на Місяці. Це було попередження від Аллаха. Він казав мені: Ікболе, ти стаєш таким, як вони. Ось що це означало.

Нє-а, подумав Міллат, коли вперше почув цю історію, не означало. Це просто-напросто означало: ти — ніщо. І зараз, дивлячись на надпис, Міллат нічого не відчував, крім зневаги. Усе своє життя він мріяв про Хресного Батька, а все, що він мав, — то це Самада. Винуватого, зламаного, дурного однорукого офіціанта — чоловіка, який вісімнадцять років прожив у дивній країні й не лишив жодного сліду, окрім цього. Це просто означало, що ти — ніщо, подумав Міллат і, змагаючись з позовами до блювоти, рушив до Гейвлока, щоб подивитися йому в кам’яні очі. Це означає — ти ніщо, а він — хтось. От і все. Саме тому Панде звисав із дерева, а Гейвлок сидів у шезлонгу тоді в Делі. Панде був ніким, а Гейвлок — кимось. І нема потреби копатися в книжках і дискутувати. «Ти не бачиш, абба? — шепотів Міллат. — Отак. Це довга, довга історія про нас і про них. Так воно було. Але не більше того».

І Міллат прийшов сюди, щоб завершити це. Помститися. Розвернути історію. Йому подобалося думати, що його погляди — це вже погляди нового покоління. Якщо Маркус Чалфен збирається написати своє ім’я на світі, то Міллат напише його БІЛЬШИМИ ЛІТЕРАМИ. І в майбутніх книжках з історії його ім’я буде написане правильно. Як і дати, і години. Там, де Панде оступився, Міллат ступить твердою ногою. Там, де Панде обрав А, Міллат вибере Б.

Так, Міллат обкурився. І може здатися абсурдним, що один Ікбол вірить, що хлібні крихти, які лишив інший Ікбол кілька поколінь тому, ще не здув вітер. Але насправді не важить, у що ми віримо. Бо це не спинить людину, яка вірить, що її нинішнім життям керує її попереднє життя, чи цигана, який присягається королевою таро, і не можна змінити істеричну жінку, котра винуватить у цьому свою матір, або самотнього дивака, який глупої ночі сидить на розкладачці на вершечку гори і чекає на зелених чоловічків. Між дивних візерунків, що замінили нам віру в могутність зірок, Міллат — не такий уже рідкісний випадок. Він вірить, що одного разу прийняте рішення повертається. Він вірить, що ми живемо по колу. Він простий, чистої води фаталіст. Що йде по колу, повертається по колу.

— Дінь, дінь, — сказав Міллат, плескаючи Гейвлока по нозі перед тим, як рушити в бік Чандос-стрит. — Другий раунд.

Коли Раяна Топпса попросили укласти календар ламбетської Зали Царства «Думки на день» на 1992 рік, він доклав усіх зусиль, щоб не повторити помилок своїх попередників. Надто часто його попередники, зауважив Раян, обираючи цитату для тупих, секулярних днів, хибували на сентиментальність, і, наприклад, на День Валентина 1991 року в календарі були слова: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх», І Іоанн, 4:18, наче Іоанн, коли писав, думав про жалюгідне почуття, яке змушує людей посилати одне одному сердечка з пап’є-маше і дешевих плюшевих ведмедиків, а не про любов Ісуса Христа, що ніколи не проминає. Раян обрав абсолютно протилежний підхід. У переддень Нового року, наприклад, коли всі з ніг падали, загадуючи бажання на дванадцяту