Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Хай живе! – повторило півсотні невпевнених голосів, але вигуки хутко обірвалися: коли земля розступалася під ногами, а небо, здавалось, обрушувалося на голову, не час було для здравиць.

Тим часом почало світати, і віддалік показалися стіни Тарнополя.

Розділ IX

Перші частини розбитого під Пилявцями війська дісталися Львова на світанку 26 вересня. Не встигли відчинитися міські ворота, як страшна звістка зі швидкістю блискавки облетіла місто, кидаючи одних у сум’яття, у других викликаючи недовір’я, у третіх – відчайдушне бажання захищатися. Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже було забите жовнірами – втікачами з поля бою, шляхтою та озброєними городянами. Вже складалися плани оборони, тому що татар чекали з хвилини на хвилину, та ще невідомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься за діло, тому скрізь були паніка й безладдя. Дехто втік із міста, прихопивши дітей і пожитки, навколишні ж селяни шукали захисту в міських стінах. Втікачі та прибульці скупчувалися на вулицях, галасливо сперечаючись, кому їхати першим. Проходу не стало від возів, тюків, вузлів, коней. Повсюди жовніри найрізноманітніших родів військ, на всіх обличчях невпевненість, напружене очікування, відчай або сумна покірність. Щохвилини, наче лісова пожежа, спалахувала паніка, лунали крики: «Їдуть! Їдуть!» – і натовп гойдався: збожеволівши від страху, люди кидалися куди очі бачать, поки не виявлялося, що це всього-на-всього черговий загін утікачів підходить. Загонів таких збиралося все більше – та яке жалюгідне видовище являли собою ті воїни, що недавно ще, в золоті й пір’ї, з піснею на вустах і гординею в поглядах, ішли громити заколотників! Зараз, обірвані, зголоднілі, виснажені, забризкані грязюкою, на загнаних конях, з тавром ганьби на обличчях, не на лицарів схожі, а на жебраків, могли б вони викликати лише співчуття, коли б воно було можливим у стінах міста, на котре ось-ось мав би обрушитися ворог усією своєю міццю.

І кожен із поганьблених цих лицарів єдино чим себе втішав, що не самотній у своїй ганьбі, що безчестя з ним поділяють тисячі… Спершу всі вони поховалися хто куди, а потому, оговтавшись трохи, заремствували голосно: посипалися скарги, погрози, прокляття, воїни вешталися по вулицях, пиячили в шинках, через що лише посилювалися тривога й безладдя.

Кожний твердив: «Татари близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші клялися й божилися, що їм уже довелося відбиватись од татарських передових загонів. Люди, що стовпилися біля жовнірів, затаївши подих, слухали їх розповіді. Дахи та дзвіниці всипані були тисячами цікавих, дзвони били Earum, а жінки та діти переповнювали костьоли, де в обрамленні мерехтливих свічок виблискували дарохранильниці.

Скшетуський зі своїм загоном важко пробирався від Галицьких воріт крізь щільні скупчення коней, жовнірів, підвід, крізь ряди ремісничих цехів, які вишикувалися під своїми прапорами, та юрби простолюду, що з подивом дивилися на корогву, яка входила до міста не врозсип, а в бойовому порядку. Зчинився галас, що підходить підкріплення, і збіговисько охопила безпричинна радість: люди обступили Скшетуського, хапали за стремена його коня. Збіглися й жовніри, горлаючи: «Це люди Вишневецького! Хай живе князь Ярема!» Товкотнеча зробилася така, що корогва ледве могла просуватися вперед.

Нарешті показався загін драгунів на чолі з офіцером. Вершники розштовхували натовп, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» – і бив плазом шаблі тих, хто не звільнював шлях досить швидко.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер радісно вітав знайомих.

– Що за часи! Що за часи! – тільки й вигукував він.

– Де князь? – запитав Скшетуський.

– Князь ледве не замучився від тривоги, що ви довго не приїздите. Дуже йому тут вас із вашими людьми не вистачає. Зараз він у бернардинців, мене послали в місті навести лад, але цим уже зайнявся Грозваєр. Я поїду з вами в костьол. Там рада почалася.

– У костьолі?

– Так-так, у костьолі. Князеві хочуть булаву вручити: воїнство оголосило, що під іншим началом не буде обороняти міста.

– Їдьмо! Мені теж треба невідкладно побачити князя.

З’єднавшись, загони далі рушили разом. По дорозі Скшетуський розпитував, що діється у Львові й чи вирішено готуватися до оборони.

– Зараз саме обговорюється це питання, – сказав Кушель. – Городяни хочуть захищатися. Що за часи! Люди нижчого стану тримаються достойніше, ніж лицарі та шляхта.

– А де регіментарії? З ними що? Невже теж у місті? Хоча б не стали проти князя!

– Дай Боже, щоб він сам не став проти! Згаяли час віддати йому булаву, а тепер уже пізно. Регіментарії на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився було в палатах архієпископа, та негайно поїхав, і вірно зробив: ви не уявляєте, які озлоблені проти нього жовніри. Вже його й сліду немає, а вони все кричать: «Подайте його сюди на розправу!» – легко б він не відбувся, якби вчасно не втік. А коронний підчаший першим сюди з’явився і почав, уявіть, Махницького немає, Зацвілиховського немає. Вурцель із Махницьким не дійшли до Пилявців: диявол цей, князь Домінік, у Старокостянтинові наказав їх залишити, щоби підірвати силу нашого князя. Невідомо: чи то вони втекли, чи до ворога в лапи потрапили. І старий Зацвілиховський як у воду канув. Дай Боже, щоб живим лишився.

– А війська тут багато зібралося?

– Чимало, та яка з нього користь? Тільки князь міг би навести лад, якби булаву прийняти погодився, жовніри нікого більше не хочуть слухати. Страшенно князь тривожився за вас і за ваших людей. Єдина повна корогва як-не-як. Ми вже тут вас оплакували.

– Нині тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Деякий час вони їхали мовчки, поглядаючи на скупчення людей на вулицях, слухаючи вигуки: «Татари! Татари!» В одному місці побачили жахливу картину: розірваного на шматки чоловіка, в котрому юрба запідозрила вивідувача. Дзвони били, не змовкаючи.

– А що, орда скоро нагряне? – запитав Заглоба.

– Біс її знає!.. Може, й нині. Місту цьому довго не протриматись. У Хмельницького двісті тисяч козаків, а ще татари.

– Біда! – вигукнув старий шляхтич. Треба було далі стрімголов скакати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

– Над Кривоносом, над Богуном, а над ким іще, одному дияволу відомо!

– Ого! – сказав Кушель і, звертаючись до Скшетуського, запитав, притишивши голос: – А вас, Яне, нічим не порадував Господь? Не знайшли ви, кого шукали? Не дізналися чогось принаймні?

– Не час зараз про це думати! – вигукнув Скшетуський. – Що значу я зі своїми бідами перед лицем того, що сталося! Все суєта суєт, а попереду смерть.

– І мені бачиться, що скоро кінець світу настане, – сказав Кушель.

Так