Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Мені необов'язково знати тебе в минулому, адже там не було нас. Я знаю тебе з моменту, коли наші погляди перетнулися, і цього для мене більш ніж достатньо.

У цих, здавалося б, таких простих словах, був такий глибокий зміст, що я мимоволі замислилася. Нікому з нас не під силу змінити минуле. Воно дає нам безцінні уроки, які ми можемо лише засвоїти, аби побудувати краще майбутнє. Свій урок я дуже добре засвоїла, тому не могла так легко визначити точку відліку і просто рухатися вперед. Страх, що мені знову можуть завдати біль, нехай уже й не заповнював серце повністю, але точно сидів десь у ньому, зайнявши затишний куточок.

— Якщо ти хочеш щось дізнатися про мене, то питай, — усе ще не відриваючи від мене погляду, додав Джейкоб.

Моллі часто казала, що мої думки можна легко прочитати по очах та обличчі. Напевно, це й робив Джейк, бо якимось чином завжди знав, що й коли сказати.

— Звісно, ти маєш рацію, — здалася я, — але допитливість з’їсть мене зсередини. Вибач.

На мої слова Джейкоб по-доброму розсміявся. Його погляд, прикутий до моїх очей, був такий лагідний, що хотілося розплакатися від розчулення. Мені було краще, ніж добре чи ідеально. З кожною хвилиною після нашого знайомства всередині мене росло відчуття, що все, що відбувається, правильно. А в той момент, коли темно-карі очі дивилися на мене як на самий рідкісний скарб у всьому світі, воно раптом повністю заповнило мене. Я була там, де й мала бути.

Обійнявши мене навколо плечей, Джейк зарився носом у моє волосся на маківці і чмокнув. Він часто так робив, і мені це подобалося. У такі моменти я відчувала себе в безпеці, під захистом сильного чоловіка. Притискаючись до грудей Джейкоба, я чула його серце, яке билося в такт із моїм. Як тільки ми знову зустрілися вранці, то відразу обнялися і весь цей час разом майже не випускали один одного з рук. Кажуть, що той, хто довго страждав, важко вірить своєму щастю, коли все ж таки знаходить його. Так, я пережила страждання, але, зустрівши щастя, змогла знайти в собі сили повірити в нього!

Джейкоб розімкнув обійми і, взявши мене за руку, повів до покривала, що лежало неподалік місця для багаття, ближче до води. Уклавшись і розтягнувшись на повний зріст, він поплескав по місцю біля себе і сказав:

— Солодка, я готовий до допиту.

Я хотіла було відразу підсунутись до нього під бік, але зупинилася, оскільки ця половина покривала була під сонцем. Мені не потрібна була засмага «шорти» й «топ», тому я вирішила спочатку роздягнутися до купальника. Швидко знявши одяг, я зовсім випадково спіймала на собі зацікавлений погляд Джейкоба, чому відразу почервоніла.

— Ну ми ж лежатимемо під сонцем, — пояснюючи свої дії, я тільки розсмішила і його, і себе.

— Я нічого не казав, — майже промуркотів Джейкоб і знову поплескав біля себе.

Умостившись поряд із ним на лівий бік, я підперла голову рукою і приступила до «допиту»:

— Твоє хобі.

— Музика, — миттю відповів він. — А твоє?

— Книги, — також швидко сказала я. — Що робиш, коли тобі сумно?

— Слухаю музику. А ти?

— Читаю книги. Улюблений колір?

Джейкоб перевернувся на правий бік, обличчям до мене, і підвівся на лікті.

— Чорний.

Він скинув ліву брову, задаючи німе запитання.

— Білий.

Від розуміння, що всі наші відповіді були майже протилежностями, я захихотіла.

— Солодке? — спитав Джейкоб, нахиляючись уперед.

Замість відповіді я поморщила носа, через що він розсміявся.

— Еріко, як можна не любити солодке? Це ж гормон щастя.

— Так ось чому солодка?

Адже мене турбувало це питання з того моменту, коли Джейкоб уперше мене так назвав. Він не відповів, а просто схилився і чмокнув мене в ніс.

— Кава чи чай? — продовжила я допит.

— Кава.

Бінґо! На моєму обличчі засяяла задоволена усмішка і я сказала:

— Кава.

— От бачиш, у нас багато спільного, — пожартував Джейкоб, напевно, теж звернувши увагу на відмінності в наших смаках.

Розсміявшись, я злегка штовхнула його в плече. Він перехопив мою руку та поцілував, і тільки потім повернув на покривало.

— Насправді я досить багато читаю, — додав Джейк.

— Ну а я слухаю музику щодня, іноді навіть читаю під неї, — підхопила я, переставши сміятися.

Біля покривала була встановлена ​​велика парасолька, яка ховала наші голови від сонця й давала мені можливість милуватися темно-карими очима Джейкоба, сяючими навіть у тіні.

Я простягла руку й накрила долонею рельєфні груди, приблизно якраз над серцем.

— Мені сподобалося прокидатися у твоїх обіймах, — м'яко промовила я.

— Правда?

Я кивнула, трохи бентежачись із того, що сказала. З жартами було вже покінчено, допит закінчено, а говорити відкрито в мене виходило не дуже добре, але я старалася. Якимось чином я точно знала, що Джейкоб щирий зі мною, значить, заслуговував на те саме у відповідь.