Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, — пiдкреслив козачок, — а тому провожатих не треба.

— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова священик. — Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина… То пiд його святою опiкою я й пiду… зараз… тiльки… ось рясу… — отець Хома поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в якому вiн сидiв, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязi вирушив разом з козачком до свого нового, невiдомого пана.

«Що ж? — думав вiн дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключi од ввiреного менi храму, то я терпiтиму до останнього подиху, а ключiв йому не вiддам i власною рукою не впущу ворога в господнiй дiм для осквернення нашої святинi».

Коли козачок побiг у внутрiшнi покої сповiстити пана про прихiд схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився бiля вхiдних дверей, у передпокої, i, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же вiн здивувався, коли пан, що ввiйшов до передпокою — середнього вiку й приємної зовнiшностi, — поквапно пiдiйшов до нього й, простягши обидвi руки, заговорив ласкавим голосом:

— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та менi хотiлося якомога швидше з вами познайомитись, спiзнатись i обмiзкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручнiше. Пшепрашам!’ Я вважатиму найприємнiшим обов’язком побувати у вашої велебної мосцi, — й вiн, взявши обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному пановi, хто я! Левандовський, власник подарованої менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витрiщив на метушливого пана очi, не розумiючи, чи то незвичайна чемнiсть дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд руку до своєї вiтальнi й, присунувши крiсло, запросив гостя сiсти; мало того, одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.

Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустрiч неминуче закiнчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостиннiсть, що батюшка зовсiм розгубився.

А Левандовський тим часом iз щирим спiвчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди.

Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками.

— Либонь, не довiряє менi панотець? — заговорив пiсля невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозумiло: я поляк i католик… А пани, певно, так усiм остогидли, що в кожному їхньому теплому словi вбачають тiльки каверзу…

— Воiстину… — нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знiтився й похнюпився.

— Так, так, так! — усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсiм особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся бiльше вчення Соцiя i вважаю будь-яке релiгiйне насильство злочином… Розум i совiсть мають бути в кожної людини вiльнi… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей, за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-третє, я також, напевне, як i ви, батюшко, люблю тутешнiй край i тутешнiх людей, вважаючи їх рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а потiм уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик.

— Господи! Вперше за все життя… — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля…

— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм учень фiлософських, i саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ’я, на яких нiбито тiльки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, i воно має бути вирване з рук свавiльних магнатiв… Там, де закон дає тiльки.одному становi необмежену владу, а iнших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутностi, i така держава мусить рано чи пiзно впасти; але там, де вже зовсiм немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований вiд цiєї сваволi, — там годi терпiти й кожен на такий лад має право пiдняти руку!

— Ясновельможний пане… сину мi’й… даруйте на словi… Але такi високi мислi… i вiд пана… в мене, старого, навiть розум мiшається, — плутався схвильований отець Хома. — Тiльки я ось думаю… що лiпше б… якби нiхто не пiднiмав руки…

— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однiєю любов’ю i ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… i нiчого не бачить… нi на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i почав їх рiзати… невже б ми, їхнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки i тiльки благали звiра в iм’я любовi зглянутись над дiтьми? Нi, в таку хвилину наша бездiяльнiсть була б злочинною… Сам Христос не стерпiв бешкету в храмi отця свого й не просьбами, а дiянням очистив його вiд осквернителiв… Без сили, панотче, не можна: усе в свiтi тримається на силi — i земля, i сонце, i зорi… Ох! — глибоко зiтхнув Левандовський i, потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: — Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душi батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?

— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! — гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: — Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i «пожартувати» з мене… Коли я був