Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; вiн присягався, що гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли пiсля кiлькох днiв очiкування гайдамаки не з’явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти, тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на їхню негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи.селян, що їм перш за все самим треба озброїтись i бути готовими до вiдсiчi.
— Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! — проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!
Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба, докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку, пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi ратища, а до кiс короткi держаки.
Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю…
Вечорiло.
Пiсля двотижневої спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напоївши його пахощами щойно скошеної в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечiрнє сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi.
Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сидiли на призьбi, вдихаючи цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим вечором; 3 тихою усмiшкою дивився отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i на ясний захiд сонця, i на палаючi багрянцем вiкна хат, i на пурпуровi, у самоцвiтах, верховiття дерев.
— Ох, велик єси, боже наш, у творiннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. — Дивний i прекрасний свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора… Свiте тихий, свiте слави безсмертного отця небесного… — молитовне зашепотiв вiн i затих у нiмому спогляданнi.
Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки, i тiльки згодом наважився заговорити.
— Ех, панотче, — зiтхнув вiн, потерши рукою свої волохатi груди, — красен свiт божий, то правда, та не красними iстотами населений вiн… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось… То навiщо ж i краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство?
— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагiдно вiдказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвiту, навiть херувими й восьмикрилi серафими не можуть прозирнути в таємницю його творiнь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… I дивись, поряд з нею ще яскравiше виблискує вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля йеї настає тихий i чарiвний вечiр… Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й добро не мало б цiни… Усе супротивне iснує для боротьби, i як свiтло переборює тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду… Я вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiяє красою наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не покладаючись на князiв i на синiв людських, а тим паче на меч; бо яка рiзниця буде мiж напасниками, лиходiями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямованi кров’ю? — останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову.
Данило хотiв був сказати кiлька слiв на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвiртки, — вiн, без сумнiву, належав до польської челядi, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохiть здригнутися.
— Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.
— Тут, хлопче! — вiдповiв стривожений титар.
— А що тобi, сину? — з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка.
— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.
— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.
— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.
— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар i священик i, наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги.
— Не губернатор, — якось знiтився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.
Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прiзвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якiй доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi.
Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого його не пустить, а пiде з ним