💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Олена
Учора у 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— хрипiв грубий голос.

— Пусти! — кричала якась жiнка. — Пусти!.. Геть!.. Я Євлалiя… Я католичка… Я привела вас сюди…

— А дiдько з тобою, Євлалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась — i край!

— Ой рятуйте! — заверещала Євлалiя, борсаючись у темрявi. — Я пiду до пана довудци… Ти вiдповiси за насильство!

Євлалiя вискочила з сiнешнiх дверей, — жовнiр за нею.

В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i Євлалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни…

— Он пан довудца! — простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалiя. Жовнiр скам’янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалiю живою, то вона викриє його в злочинi, за який доведеться поплатитись головою.

— То ти доносити, гадюко? — прошипiв вiн i встромив їй у спину кинджал. Євлалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у нiчнiй пiтьмi.

Недовго стогнала Євлалiя, — швидко слабнучи, вона ще зiтхнула раз-другий i затихла… Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:

— Божий суд! — Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо почало потроху яснiшати… Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п’яти бань храму… Треба було взяти себе в руки й негайно дiяти…

Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п’яних як нiч, спали, простягшись долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.

Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до неї i, не помiтивши в чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав, наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипiла, але не пiддалася… Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi звуки, схожi на тихий стукiт… Холодний пiт виступив у неї на чолi, вiдчай подвоїв сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб прослизнути в щiлину…

Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити вартовi… Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi. Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась i кинулася бiгти… Та ледве дiвчина вскочила у вологу пiтьму пiд вербами, як її схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на голову важку кирею…

XVIII

Грiзнi вiстi, що їх привiз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його несподiваної втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про це майбутнє нiхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали бiльше гнобити, — гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останнє десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, — та докотилася звiдкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i православну вiру вiд погибелi.

А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною мрiєю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських маєткiв та перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшої польської команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й страхiтливої за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як i ранiше, прагнув помсти.

За останнi п’ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до пiд’яремної худоби, нiчого не боячись. Та з весни помiтили, що «бидло» немовби ожило, пiдняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та паль; польськi урядовцi вважали, що цi настрої селян є наслiдком московського вiтру — хоч насправдi цього й не було, — i до появи конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.

Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й проїжджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь селяни готуються до останньої боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть i запорожцi… Саме цi чутки й єднали людей, i пiдносили їх дух.

Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторiв. Пiсля вiд’їзду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i корчем надходили тiльки звiстки, що пани з’їжджаються й готуються рiзати всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з’являлися, а, навпаки, навiть вiд’їжджали з своїх замкiв на конфедератськi з’їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi — жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до своїх

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: