Під Савур-могилою - Андрій Хімко

«Добрим вивідником я замінив покійного Гната Турлюна»,— подумав сірко про Лавра Гука, і йому згадалася Лайза, її сини, яких мусив узяти в Січ, як обіцяв, згадалися й дружина Софія, дочки, сини Артема й Сабрі, яких також вирішив невідкладно обдарувати та запросити в Кіш. Згадавши рідних, Сірко тішився, бо як-не-як у Мерефі вони жили в безпеці й статках і не бачили сивих попелищ та згарищ Правобіччя. Згадка про Правобіччя навернула йому на очі сльози, а в горлі застряв жмут Софіїного докору, якого не міг проковтнути. «Так-так, це ми, чільці, міжусобствами довели рідний край до руїни, і я був не останнім»,— зашморгав він носом, відчувши біль у серці.

Пересиливши врешті біль, Сірко переметнувся думкою до фортечок на Тавані, до необхідності переводу козацького Коша з Чортомлика в інше місце, до Юрася, заграної карти у шулерських руках хондкара і до походу князів Петра Шереметева, Федора Барятинського, Михайла Долгорукова, Григора Козловського, Івана Милославського, думника Венедикта Змієва в Київ та приєднання до Самойловича Микити Урусова, Данила Барятинського та Івана Лихачова. «А так, це літо буде вирішальним для царя й султана в боротьбі не лише за Правобіччя, а й за стольний град Київ, без якого Європа не визнає Московію русинською,— тлумачив собі слова Собеського Сірко, переконуючись, наскільки той виявився передбачливим.— Послухав би я Яна і став коронним чи польним гетьманом при Виґовському або Дорошенкові, руїни не було б, як і Лівобіччя не було б під царським чоботом,— колола Сірка вина.— Нужда й закони змінює, а я не врахував цього заповіту наставника Сулими. Отож руїна Правобіччя — моя вина, бо Ян не пішов би проти мене в тому трилицьому князівстві, а потім було б видно. Непростимий гріх лежить на мені! — обсідали густо й гнітили тяжко Сірка докори.— Не хотів братовбивства, а домігся чого?! Мученицької смерті Степана й Фрола Разів та кумів Дзиковських, правторення сотень тисяч козаків і їхніх родин до Сибіру і повної руїни краю! Хіба можна при таких гріхах жити на землі? Допустив навіть, щоб мене самого відправторили бояри до отих забісь!» — катував себе спогадами, мов канчуками.

В Коші Сірко дізнався, що князь Яків Барятинський одислокував постоями стрільців усю Слобожанщину та що цар Федір анулює в ній Олексієві пільги, а отже, змобілізує все чоловіче населення, потоптавши Богданові Переяславські статті й трактати. Хоч як не баглося Сіркові зустрічатися з головою московських стрільців Василем Перхуновим, що отаборився в полі полком кіннотників-драбантів, але й уникнути зустрічі він не мав змоги. Пришвидшило її те, що царем були послані до Віденського цісаря намісники: суздальський Іван Бутурлін і каргопольський Іван Чаадаєв, а також думний дяк Лука Голосов, що могло підключити Австрію до війни проти султана і допомогти цареві в перемозі цього літа. Отож Сірко, змусивши Перхунова чекати, зібрав Малу раду для ознайомлення зі станом Січі і її поведінкою на подальше.

— Як би там не готувалося все навкруг нас до вальної війни, побратими й сини мої,— робив кошовий заокруглення зібранню в канцелярії, чекаючи припрошеного на аудієнцію стольника,— а про нас дбати ніхто не буде. Отож вирішено, береженого Бог береже, то передислокуємося на острів Лебедиху на тимчас, полишаючи любий нам Чортомлик, із такою ж залогою, як і по всьому Великолужжі. В якому стані наші наплавні снасті, пане Саво? — спитав він у Брекала.— Що з поромами й плотами?

— Коли б не крига, то й негайно можна вийти ними вплав, пане кошовий.

— Як з повозами, шнурами, бекетами, зброєю, провіантом та іним, пане обозний Овсію? — звернувся він до Шашоли.

— Ніби славу Богу, пане кошовий, зготували все.

— Ніби а чи слава Богу?! — погрізнів голос Сірка.

— Перевірив усе сам, то — слава Богу!

— У решти свої міркування, скарги, нужди або сумніви є? — оглянув тяжким поглядом присутніх отаман.— Слухаю!.. Немає?! То до дії, брати мої! При мені лишається пан Шашола і пан Стягайло для зустрічі стольника. Решта вільні — і до діла!

Приведений Незаром Оскарком стольник Перхунов і від довгого чекання, і від того, що за ним було прислано джуру, а не когось із значкових, був ошалілий, а ще коли виявилося, що кошовий його прийматиме не сам, а з присутніми, які можуть почути образи Сірком його персони.

— Цар Федір, Посольський приказ і я вітаємо славних оборонців віри Христової у Запорогах,— ледь вклонився гість, стягнувши з голови вовчуг-шапку і розмашисто перехрестившись до закуреного димом образу Покрови на іконі поряд із парсуною козака Мамая.

— Дякуємо і також вітаємо царя Федора, Посольський приказ і тебе та просимо присісти,— показав Сірко рукою на лавицю, не зводячись.— Цікаві знати, як здоров'я високовельможного царя Федора, його братів Іоанна й Петра, сестри Софії, мачухи-цариці Наталі і всіх знатних родичів, при них сущих? — зберігав кошовий чемність, розтягуючи слова й про себе посміхаючись з гостевого обісення.— Чи спочив ти належно по довгій тяжкій дорозі, пане Базилю? — колов панібратським зверненням він прибульця.— Які наміри привіз оружно в наші Палестини та чим порадуєш нас а чи опечалиш, хочемо знати? — накидав Сірко питань Перхунову, одноразово викрешуючи вогню для зіньківки.

— Дякую! Який спочин може бути у цій сирості? А прибув я вам у збройний захисток від аґарян по повелінню милістю Божою царя Федора.

— Велика дяка цареві, але ми ніби не просили ні захистку, ні помочі? — повів кошовий запитливим поглядом на Шашолу й Стягайла.— Якась є небезпека, чи що там? — глузував він зі стольника.— Адже, чувати, думний пан Василь Тяпкін з Високим Порогом трактує про мир?

— Латиняни, пане отамане, казали: коли хочеш миру, готуйся до війни,— розважливо й повчально намагався говорити сол, невдоволений тим, що капосні козаки-вори вже пронюхали про царські потрактовки.

— Буде, видно,