Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Отож по-королівськи приймав Ян Собеський «партикулянта» Сірка й супровід. Не обійшовся господар без докору гостеві за те, що той не послухав його поради та не згодився стати бодай пальним гетьманом при потрійному королівстві Польщі, Литви й Русинії як рівних у сув'язі.

— Така держава,— повторив Ян своє й тепер,— наприклад, при гетьманах Виґовському чи Дорошенкові переможно вистояла б і проти Московії, і проти Порти, не кажучи вже про Ханство,— був знову певний круль у своїй правоті, хоч і щадив зажуреного, стомленого і помітно постарілого «пшикладно взорового лицежа»...

— А поради?.. Які ж?!. Нам належить, смирно сидячи, бути данниками Високого Порога, поки його розіб'є козацькими, татарськими, ойротськими та іними силами Московія, а потім ставати й собі із нею у прю за свою незалежу, іншого нічого наші провідці для себе не бачать,— нічим не міг утішити по тижневих розмовах Ян Третій Сірка.— Єще мій ойтець Якуб це передбачав і заповідав мені! — сказав король насамкінець гостеві, як вони родинно почоломкалися за містом, прощаючись.

В путі січова кавалькада острожила кованих коней лише там, де лежали одичілі печища й згарища та мовчазні руїни на місці колись веселих трудових міст і селищ. Коли за Бугом ще якось дихало вбоге людське життя, то в попутних Барі, Ладижині, Гайсині, Фастові, Кагарлику, Черкасах, Чигирині воно ледь животіло під печищами, у льохах і землянках. Жаско й боляче було бачити подорожникам-січовикам все те на власні очі. Остигала душа, стріпувалося серце, заходився подих у Сірка, коли він слухав фастівського самозваного отамана Семена Гурка-Палія, який ледь давав раду общині осиротілих людей-горопах. Щоб врятувати їх, Семен організував зимові жнива збіжжя, яке господарі не встигли вижати літом, запропастившись чи в ординсько-яничарському, чи в сибірському ясирах.

Посивілий Сірко з молодим Турком під час нічної розмови стільки переговорили та намітили на подальше, що того, здавалося Якубові, не можна було вчинити й за роки! А скільки було обмірковано і в путі до Січі, куди сотник-отаман із п'ятьма своїми вершниками і порожньою п'ятисанною валкою-батовою, впряженою бовкунами, їхав на запросини кошового в Кіш за поміччю збіжжям і сіллю. Домови ті торкалися в розмовах відродження краю, закликів забужан та ізгонців повернутися в рідні обшири не лише з Лівобіччя, Слобожанщини, Ханства, а й із Сибіру, кому пощастить утекти.

Був присутній при тих розмовах у більшості й Сірків небіж Якуб Чемерис, якого вуйко взяв на гостини до матері й баби та на відвідини Січі, про яку той наслухався стільки романтично-лицарського, що досі жив нею, мов казкою. Видовища, які він бачив по путі, шокували його, пантеличили й стуманювали, бо дійсність була незнаним йому світом, де не лише поб'єш своїх небожів у Чорній Долині, як запевняв його царський посланець таємно у Варшаві, а й самого себе задушиш. Досить освічений і обізнаний з історією Європи, він при цій зустрічі з дядьком був ошелешений огромами тих кривд, які завдали Україні ординці, турчини, ляхи й москалі. Лихо, яке він бачив у путі, не вкладалося в його дотеперішні поняття, воно було незбагненним. Для нього, магістра, вся історія перекидалася догори дном оцим, як він про себе? повторяв «argumentum baculinum» — паличним доказом насилля. Йому стало зайвим «audiatur et aliera pars» — вислухати другу сторону по всьому побаченому в путі. Зрозумів він і поговірку латинян «aut vincere, aut mori» — перемогти або вмерти! Цього Сорбонна йому не могла б дати, хоч би й хотіла, і дійсно, краще раз побачити, аніж сто разів почути, осягнути не розумом бідної уяви, а повінню багатобачення. В Якубових очах дядько з абстрактного «гетьмана з гетьманів» і «лицаря над лицарями» переріс за дорогу у безкорисливого Прометея, а слова Катона «censeo Carthagenem esse delendam!» — я вважаю, що Карфаген мусить бути зруйнований — в гасло для всіх українців щодо своїх адверсорних сусідів. Дарма, що тими сусідами були Орда, яка, нищачи грабунками інших, нищила й себе, і Польща, що стала йому ойчизною, бо виріс у ній, виховався, вишколився та навіть одружився, ставиш маєтником і ученим мужем.

Поки Сірко ладнав та проводжав у зворотну путь Семена Гурка-Палія з валкою на десяти санях, упряжених у бовкуни, із припнутими до кожних саней трьома кіньми, а до кожного вершника — п'ятьма, завантаженими збіжжям, зброєю, сіллю і міщатком ґамзи, Якуб Чемерис вивчав життя козацтва і описані Бопланом фортифікації заплавної твердині, пізнаючи не з підручників, а із живого буття звичаї спартанців-запорожців. Для Якуба Січ була островом між монархій і анархій. І церква, і курені, і крам-базар, і млини та навіть гойдала, і бекети на січищі, і виправи молодиків на конях і пішо чи в лекторіумній залі, де й він тричі виступав перед молодиками з викладом про світ і Всесвіт, викликали в Якуба, заздрість волею, гумором та самопожертвами. Його захоплювало лицарство січовиків і те, що все мірялося тут іншими мірилами: поцінювалися не шати й ронди, а зброя та кінь, не підступність, а гідність, не слова, а дії. В розмові із суддею Сазоном Кудлаєм та писарем Андрієм Яковлею, що скінчили дванадцятилітній Київський колегіум, він зрозумів, що ті були більше нього вишколені, бо, окрім риторики, піїтики і октоїуму, октантів та октетів, знали й буддизм-ламаїзм та біоту фауни і флори, а трактат про обертання небесних сфер не осуджували, а допускали, вважаючи Коперника предтечею прийшлості.

Радісною була зустріч Якуба з матір'ю та бабцею, коли вони з дядьком врешті навідали їх у Капулівці. Тішилася сином, заливаючись сльозами радості, мати Настка, на десятому небі була Ївга, ніби аж помолодівши на старості. Сірко лише тепер роздивився непересічну сестрину красу в заплетених і викладених русих косах, схованих під очіпок, у козацькому вбранні, намисті, дукачах і сергах. То була врода достиглої, пишної й одночасно простої та доступно-мудрої жінки. Мешкали Настка з чоловіком Явтухом Халявою, який був обраний у селі на війта, при матері, відбудувавши на помості обидві половини Ївжиної хати. Якуба