Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Сірко був задоволений Якубом і Роксаною. Небіж вабив його вправністю й вишколеністю, непогордою, невибагливістю та непримхливістю в поводженні, Роксанка — материною веселістю. Та найбільше небіж сподобався, як і його сюзерен Ян Собеський, визнанням того, що причиною руїнного сплюндрування Правобіччя були польські магнати, королі та начільні довідці, які змусили гетьмана Богдана кинутися з вогненної геєни польської у пекло ще більш адверсивної московитської, допомігши ісламцям та першоправославцям знищити козацький помежний панцир на полудні і сході Польщі. Як і в Собеського, в Якуба Чемериса не було сумніву, що й Орда, і Полска, знищивши своїми адверсіями Україну як державу і кинувши її в зуби Московії, самі теж приречені на згин від царату, найбільш віроломного й заповзятого чинника на європейському терені. Якуб повторяв те на втіху Сіркові неоднораз.
В цей час у Капулівку якось пригнався сотник Лавро Гук і сповістив Сірка, що султан оголосив про зникнення князя Юрґія і призначення русинським, сарматським, молдавським та козацьким князем господаря Дуку. Це рішення сулило Україні й козацтву додатковий жах у майбутньому, бо Запороги й Великолужжя, крім орди, яничар і Московії, придбали ще одного сюзерена-претендента в особі господаря, зробившись оазою в навкружній палючо-суховійній пустелі абсолютистів. Сірко, шкодуючи нещасного князя, знову міряв дилівки канцелярії і роздумував над тим, чому в світі над правдою панує кривда, над дешкретом — недешкрет, над твореннями — руйнація і чому немає тому ради ні в людей, ні в Бога. Кошовий кляв усіх чільців свого краю і в першу чергу себе за нерозум, кляв Бога: «Який ти Бог, прости, Боже, коли не спиняєш чорних наруг над людьми, і яка твоя святість, коли її іменем творяться суцільні свавілля?!» — осіняв він себе хрестом у гніві й розпачі, ховаючи сльози.
З тим і вернувся знову в Капулівку дообладнувати передпокій у материній хаті, заміняв у віконцях слюду шклом, яке подарував йому круль Ян, утеплював стайню для Велеса та робив вільшник для бджіл, якими планував зайнятися, як усамітниться, постарівши. Гостюючи цього разу в круля Яна, Сірко втямив, що не може вже стільки пити, як досі, в дорозі відчув, що не може вже стільки їхати вершником, як завжди, а в Капулівці дійшов висновку, що він, як кінь, вже зносився. Коли б не джура Назар Оскарко, не Якубко та підсусідок, то й не докінчив би опорядження хати, яке задумав. А ще ж мусив посадити гай чи діброву, про ясі мріяв ще й отець Гунашевський, заповідаючи вчинити йому те в пам'ять про козацтво. Вже й місце він знайшов на Чаплиному острові. Ну, а з Мерефою в нього покінчеио геть: Софія в Капулівку їхати відмовляється, а йому туди й потикатися зась, коли не хоче знову опинитись в Сибіру.
В супроводі козаків поправився врешті до Варшави Якуб Чемерис по Водохрещі. Весніло. Дніпрові криги вкривалися водами, як Лавро Гук привіз кошовому в'язку новин: казанський і курський воєвода Казбулат Черкеський та князь Хованський із свитою воєвод та Самойловичем великими армадами стали біля переправ у Подніпров'ї, спровадивши кілька інших на Київ, а в Січ прибув галова московських стрільців Василь Перхунов із жалуванням, ознайомивши значкових, що Муравський шлях Казбулат, Хованський і Самойлович ошанцювали ойротськими загонами на чолі із дружнім Сіркові аюком Сусоєм-Джимбіном, і тому наказний Сава Брекало просить Сірка прибути в Січ. Сірко цього разу не поїхав у Кіш, а дізнавшись ще й про новий мир Польщі з Московією за вимогою цісаря Австрії, зайнявся господаркою: виніс із вільшника та виставив на холоді в садку бджолині пні, досипав кінським гноєм стелі хати й стайні, вивізши решту на грядки, і улаштував в обійсті общинний обід на всі села Великого Лугу з панахидою по матері й батькові та іншим убіенним великолужцям. Сам був на тій панахиді якимось мовчазним, давши вкінці щедрі кошти на шпихтір для сиріт і старих та на новий дзвін для капулівського храму.
Вернувся Сірко в Січ аж у сиропусну неділю перед Великим постом на вигуляному Велесі із джурою, Гнатовими синами та сотником, якого навмисне затримав удома. В дорозі вершників супроводжували свіжий подих оголеної від снігу землі по пагорбах, терпкий запах лоз і перегнилого листя, виспіви дроздів у лісках чи шпаків у садах, запити синичок: «Чи це так? Чи це так?»; підтвердження дятла: «Так-так-так! Так-так-так!» і горлиці: «Угу-у-у! Угу-у-у!»; попередження вівсяночки: «Буде дощ! Буде дощ!», якій допомагав із заплави бугай-птах: «Бу-у-де-е! Бу-у-де-е!» Побачили вершники в путі і поворот стомлених лелек-бузьків, як ніколи ранній цієї весни. По дорозі на Січ вершникам зустрівся Гуків розвідник, який сповістив Сірка про чутку, ніби султан і хан із молдавським господарем Дукою всю зиму в гирлі Дніпра, поряд із Шах-, Кизи- та Іслам-Керменами змурували на острові Тавані дві камінні фортечки: Шахіслам-Кермен та Муберек-Кермен і посадили там свої залоги із трьомастами лучників, а самі купчаться у Придунав'ї під чільством сераскирів Мухаммеда-Мефтедара-паші й Гусейна-паші.
В побудову фортечок зимою Сірко не дуже йняв віри, але змушений був повірити, коли січовик-вивідник зізнався ображено, що купив ту новину за таляри й алтини на крам-базарі в ханового Гендляра, який йому навіть розміри та інші ознаки тих фортечок продав.
— Висота, пане отамане,— товкмачив січовик,— чотири сажні, віддалені вони між собою півпоприщем, з'єднані стінами-мурами шириною в чотирнадцять п'ядей, окопані двосажневим ровом, а охочекомонці в них отримують за службу від султана по два алтини золотих, підпорядковуючись беєві Кизи-Кермена, як баші всіх фортець. Є там гармати: в одній їх п'ятдесят чотири, а в другій — двадцять дві. А збудовані ті фортеці для затиску від Січі і ловлі бранців,— дознавач був настирним у доказах, помітивши, що кошовий не дуже вірить в так дорого куплену ним турусу.— Знайшовся нібито і Юрґій Хмельниченко! — добивав Сірка козак.
