Джерело - Айн Ренд
Так він дожив до п'ятдесяти одного року і до того дня, коли з ним не сталося нічого суттєвого, проте ввечері він утратив бажання зробити хоч крок уперед.
Ґейл Вайненд сидів з пістолетом на долоні на краєчку ліжка, похилившись уперед, опираючись ліктями у коліна.
«Так, — сказав він собі, — рішення десь тут. Але я не хочу його знати. Я не хочу його знати».
І позаяк він відчув напад страху, вкорінений у бажання більше не згадувати свого життя, то зрозумів, що сьогодні не помре. Відчуваючи острах перед чимось, він тримається за життя; навіть якщо це життя означає лише просуватися до невідомої катастрофи. Думка про смерть не дала йому нічого. Думка про життя подала йому жалюгідну милостиню — натяк на страх.
Він поворушив рукою, зважуючи пістолет. Посміхнувся ледь помітно і розчаровано. «Ні, — подумав він. — Це не для тебе. Ще ні. В тебе досі вистачає глузду, щоб не вмерти безглуздо. Це тебе зупиняє. Навіть якщо це залишок чогось там».
Він відкинув пістолет на ліжко, розуміючи, що мить минула і що смерть йому більше не загрожує. Не відчував піднесення, лише втому; але вже повернувся до свого звичного стану. Проблем більше не існувало, залишилося лише закінчити цей день і лягти спати. Він пішов до кабінету, щоб налити собі випити. А ввімкнувши там світло, помітив подарунок Тухі. Це був великий вертикальний ящик, що стояв біля столу. Він уже бачив його ввечері, подумав: «Що за чорт?» — та й забув про нього.
Вайненд налив собі випити і, навстоячки, почав повільно цмулити. Ящик був завеликим, щоб не потрапляти в поле його зору, і поки він пив, намагався вгадати, що може бути всередині. Він був зависоким і вузьким, щоб умістити предмет меблів. Вайненд гадки не мав, що за матеріальну цінність міг надіслати йому Тухі; він сподівався на щось несуттєве — маленький конверт із натяком на шантаж; стільки людей безуспішно намагалися його шантажувати, що він сподівався на те, що в Тухі вистачить здорового глузду цього не робити.
Допивши свій напій, він не знайшов жодної притомної здогадки. Це його дратувало, наче важкий для розв'язання кросворд. У шухляді його столу лежали інструменти. Він знайшов їх і відкрив ящик.
Це була статуя Домінік Франкон, вирізьблена Стівеном Меллорі. Ґейл Вайненд підійшов до столу і поклав на нього обценьки так, наче вони були із крихкого кришталю. Потім повернувся і знову поглянув на статую. Він дивився на неї понад годину. Потім підійшов до телефона і набрав номер Тухі.
— Слухаю, — промовив Тухі з хрипкою нетерплячістю, яка свідчила про те, що він підвівся з ліжка.
— Добре. Приїжджайте, — сказав Вайненд і поклав слухавку.
Тухі приїхав за півгодини. Це був його перший візит до Вайнендової оселі. Вайненд, досі у піжамі, особисто відчинив йому двері. Не сказавши нічого, він покрокував до кабінету. Тухі за ним.
Оголене мармурове тіло із закинутою назад головою перетворювало кімнату на місце, якого вже не існувало: храм Стоддарда. Вайненд очікувально дивився на Тухі важким поглядом стримуваної люті.
— Звісно, ви хочете знати ім'я моделі, — запитав Тухі із тріумфальною інтонацією в голосі.
— Чорт, ні, — гарикнув Вайненд. — Я хочу знати ім'я скульптора.
Його здивувало, чому Тухі не сподобалося запитання; на обличчі гостя виникло щось більше за розчарування.
— Скульптора? — перепитав Тухі. — Чекайте… дозвольте пригадати… Думаю, я його знав… Це Стівен… або Стенлі… Стенлі якийсь там… Чесно, не пригадую.
— Якщо ви знаєте достатньо, щоб купити це, то знаєте достатньо, щоб запитати ім'я і ніколи його не забути.
— Я довідаюся, містере Вайненд.
— Де ви це взяли?
— В одній художній крамничці, знаєте, в одному із цих місць на Другій авеню.
— Як це там опинилося?
— Не знаю. Я не запитував. Я купив її, бо знаю модель.
— Ви брешете. Якби ви знали тільки це, ви так не ризикували б. Ви знаєте, що я нікому не дозволяю заходити до моєї галереї. І ви самовпевнено вирішили, що я дозволю вам її поповнити? Ніхто і ніколи не наважувався дарувати мені подарунків такого штибу. Ви не ризикували б, якби не були впевнені, цілком упевнені, що це видатний твір мистецтва. Упевнені, що я прийму його. Що ви мене переможете. І вам це вдалося.
— Я радий це чути, містере Вайненд.
— Якщо ви хочете порадіти, я вам скажу, що мені ненависно отримувати це від вас. Я ненавиджу те, що ви спромоглися її оцінити. Це на вас не схоже. Хоча очевидно, що я помилявся у вас: ви кращий знавець мистецтва, ніж я вважав.
— Тому я сприймаю ваші слова за комплімент і дякую вам, містере Вайненд.
— То що вам потрібно? Ви натякаєте, що не віддасте статуї, поки я не погоджуся поговорити з місіс Пітер Кітінґ?
— Ні, містере Вайненд. Я вам її подарував. Я хотів, щоб ви зрозуміли, що це і є місіс Пітер Кітінґ.
Вайненд зиркнув на статую, потім на Тухі.
— Ви бісів ідіот! — лагідно сказав Вайненд.
Тухі ошелешено витріщився на нього.
— Отже, ви використали цю статую як червоний ліхтар у вікні? — Здавалося, Вайнендові полегшало; він не вважав за необхідне дивитися Тухі в очі. — Уже краще, Тухі. Ви не такий розумний, як я було на мить подумав.
— Але, містере Вайненд, що?..
— Хіба ви не розумієте, що ця статуя — найпевніший шлях убити будь-який можливий апетит, який може виникнути в мене до місіс Кітінґ?
— Ви її не бачили, містере Вайненд.
— О, ймовірно, вона прекрасна. Можливо, навіть вродливіша за цю статую. Але в ній не може бути того, що вклав у неї скульптор. А бачити це обличчя, позбавлене значення, — це наче мертва карикатура… Не думаєте, що жінку можна за це зненавидіти?
— Ви її не бачили.
— Добре, я побачуся з нею. Я сказав вам, що або дозволю, щоб цей фокус вам минувся, або ж ні. Але ж не обіцяв вам із нею переспати? Лише побачитися.
— Це все, чого я хотів, містере Вайненд.
— Нехай вона зателефонує до приймальні та призначить зустріч.
— Дякую вам, містере Вайненд.
— До того ж ви брешете, що не знаєте імені скульптора. Але я не завдаватиму собі клопотів, випитуючи у вас. Вона мені скаже.
— Я впевнений, що скаже. Навіщо мені брехати?
