Джерело - Айн Ренд

Він залишився у будинку, вмостившись на сходах біля відділу місцевих новин. Сидів там щодня протягом тижня. Ніхто не звертав на нього уваги. Уночі він спав біля вхідних дверей. Коли в нього майже не залишилося грошей, то почав красти їжу з прилавків або знаходив харчі в смітниках, перш ніж повернутися на свій пост.

Одного дня якийсь репортер зглянувся на хлопця і, спускаючись сходами, жбурнув йому п'ять центів, промовивши:

— Малий, піди й купи собі щось похряцати.

У Вайнендовій кишені ще залишалося 10 центів. Він витягнув монету і жбурнув її репортеру, сказавши:

— Піди й купи собі когось потрахати.

Чоловік вилаявся та й пішов собі. Монети так і лежали на сходинці. Вайненд до них не доторкнувся. Цю історію переказували одне одному працівники газети. Зрештою прищавий клерк стенув плечима й узяв монети собі.

Наприкінці тижня, в годину пік, репортер із відділу новин покликав Вайненда і дав йому доручення. Далі почалися й інші невеличкі прохання. Він виконував їх по-військовому чітко. За десять днів його взяли на ставку. За півроку він став репортером, а за два — заступником редактора.

Коли Ґейлові Вайненду виповнилося двадцять, він закохався. Він із тринадцяти років знав про секс усе, що потрібно. У нього було багато дівчат. Він ніколи не говорив про любов, не мав жодних романтичних ілюзій і ставився до цього як до примітивної тваринної потреби; але він таки був знавцем — жінки вгадували це з першого погляду на нього. Дівчина, в яку він закохався, вирізнялася винятковою вродою, вродою, що її треба було обожнювати, а не бажати. Вона була тендітна і мовчазна. Ії обличчя говорило про якісь принадні таємниці, що в ній іще не проявилися.

Вона стала коханкою Ґейла Вайненда, і він дозволив собі слабкість бути щасливим. Він пошлюбив би її, щойно вона цього забажала. Але вони мало одне з одним розмовляли. Він відчував, що між ними є розуміння без слів.

Одного дня він заговорив. Сидячи біля її ніг та звівши до неї обличчя, він відкрив їй свою душу:

— Люба моя, все, що забажаєш, усе, чим я є, все, чим я стану колись… Ось що я хочу запропонувати тобі — не речі, що я дарую тобі, а те в мені, що дозволяє це подарувати. Це те, від чого людина не може відмовитися, але я хочу відмовитися, щоб стати твоїм… щоб служити тобі… лише тобі.

Дівчина всміхнулася і запитала:

— Ти вважаєш, що я гарніша за Меґґі Келлі?

Він підвівся і мовчки вийшов. Більше він із нею не бачився. Ґейл Вайненд, який пишався тим, що йому не потрібно повторювати двічі, більше ніколи не закохувався.

Йому було двадцять один, коли його кар'єра в «Газеті» похитнулася, вперше і востаннє. Він ніколи не переймався політикою і корупцією; він знав про це достатньо; його банді платили за бійки біля виборчих дільниць у дні голосування. Але коли Пата Малліґана, капітана поліції з його відділку, несправедливо обвинуватили у корупції, він не міг цього стерпіти; Пат Малліґан був єдиною чесною людиною, яку він зустрічав за життя.

Сили, що обвинувачували Малліґана, контролювали «Газету». Вайненд нічого не сказав. Він лише упорядкував у голові інформацію, що могла знищити «Газету». Його робота теж полетіла би до пекла, але його це не бентежило. Його рішення суперечило всім правилам, що становили підґрунтя його кар'єри. Але він не думав про це. Це був один із рідкісних вибухів, що часом находили на нього, змушували забувати про обачність, робили його одержимим єдиним імпульсом зробити все по-своєму, тому що правильність його шляху була незаперечною. Але він розумів, що знищення «Газети» стане лише першим кроком. Для порятунку Малліґана цього було недостатньо.

Протягом трьох років він зберігав невеличку вирізку, передовицю, присвячену корупції, авторства відомого редактора великої газети. Він зберігав її як найпрекрасніше підтвердження порядності, що він будь-коли бачив. Він узяв вирізку і пішов зустрітися з редактором. Хотів розповісти йому про Малліґана і разом із ним придумати, як перемогти машину.

До редакції відомої газети вирушив пішки. Мусив іти пішки. Це допомагало йому вгамувати лють. Його допустили до кабінету редактора — він умів проникати скрізь, обходячи правила. Вайненд побачив за столом опецькуватого чоловічка з вузькими щілинами близько посаджених очей. Він не назвався, лише поклав на стіл вирізку і запитав:

— Ви пам'ятаєте це?

Редактор глипнув на вирізку, потім на Вайненда. Цей погляд Вайненду вже випадало бачити: у шинкаря, який зачинив перед ним двері.

— Невже ви сподіваєтеся, що я пам'ятатиму кожен шматок лайна, який пишу? — запитав редактор.

Помовчавши мить, Вайненд сказав:

— Дякую.

Уперше в житті він відчув до когось вдячність. Ця вдячність була щирою — плата за урок, якого він вже не потребував. Але навіть редактор зрозумів, що в його «дякую» було щось незвичне і дуже небезпечне. Він не знав, що це був некролог Ґейлові Вайненду.

Вайненд повернувся до «Газети», більше не лютуючи через редактора та політичну машину. Він відчував лише шалену зневагу до себе, до Пата Малліґана, до людської порядності; його пік сором, коли він думав про тих, чиїми жертвами він і Малліґан ледь не стали добровільно. Він не подумав «жертвами», він подумав — «телепнями». Вайненд повернувся до кабінету й написав блискучу обвинувальну передовицю про капітана Малліґана.

— Оце-так, а я думав ти жалієш цього бідолашного виродка, — сказав утішений редактор.

— Я нікого не жалію, — відказав Вайненд.

Бакалійники та моряки не оцінили Ґейла Вайненда; це зробили політики. За роки праці в газеті він навчився ладнати з людьми. Його обличчя набуло виразу, що залишився в нього до кінця життя: не зовсім посмішка, а незмінний вираз іронії, адресованої всьому світові. Люди могли припустити, що ця насмішка спрямована проти тих же речей, над якими вони бажають насміхатися. Водночас приємно було мати справу з людиною, яку не хвилюють пристрасті чи святість.

Йому було двадцять три, коли опозиційна політична банда, наміряючись виграти муніципальні вибори і потребуючи підтримки, купила «Газету». Вони придбали її на ім'я Ґейла Вайненда, який мав стати респектабельним фасадом для їхніх махінацій. Ґейл Вайненд став головним редактором. Він підтримав своїх босів і виграв для них вибори. А через два роки розтрощив цю банду, відіслав її лідерів до в'язниці та залишився єдиним власником «Газети».

Насамперед він здер вивіску над дверима і змінив назву. «Газета» стала нью-йоркським «Знаменом». Його друзі протестували.

— Видавці не змінюють назв газет, — казали вони