Джерело - Айн Ренд
Останній рік був найкращим роком у його житті. Він додав до своїх володінь найцінніше — Домінік Франкон. Було так приємно безтурботно розсміятися, коли друзі розпитували його: «Пітере, як ти це зробив?». Було так приємно представляти її незнайомцям, невимушено промовляючи: «Моя дружина», і бачити отупілу, неконтрольовану заздрість в їхніх очах. Якось на великій вечірці елегантний п'яний молодик запитав у нього, підморгуючи і не приховуючи конкретних намірів:
— Скажи, ти часом не знайомий з тією розкішною жінкою?
— Трохи, — задоволено відповів Кітінґ. — Вона моя дружина.
Він часто казав собі вдоволено, що їхній шлюб виявився значно кращим, ніж він очікував. Домінік стала ідеальною дружиною. Вона цілком присвятила себе його інтересам: зачаровувала його клієнтів, розважала його друзів, вела його господарство. Вона нічого не змінила в його житті: ні ділового розкладу, ні улюбленого меню, ні умеблювання квартири.
З собою вона не принесла нічого, крім одягу; вона не додала до помешкання жодної попільнички чи книжки. Коли він висловлював свою думку на якусь тему, вона не сперечалася — погоджувалася з ним. Охоче, ніби це було найприроднішою справою, вона відійшла на другий план, розчинившись на його тлі.
Він очікував стрімкого потоку, що підніме його вгору і розтрощить об якісь невідомі скелі. І не виявив навіть потічка, що влився б у мирну річку його життя. Наче річка і далі собі текла, а хтось прийшов і спокійно поплив у кільватері; ні, навіть не поплив, бо плавання — це активна, потужна дія, а просто дозволив віднести себе за течією. Якби йому дали владу обрати бажану поведінку Домінік після одруження, він попросив би, щоб вона поводилася саме так.
Лише їхні ночі його не задовольняли. Вона корилася, коли він її хотів. Але все відбувалося, як і їхньої першої ночі: байдуже тіло в його руках не видавало ні огиди, ні насолоди. Йому здавалося, що вона досі залишалася незайманою: він не міг змусити її щось відчути. Щоразу, шаленіючи з приниження, він вирішував більше до неї не торкатися. Але його бажання поверталося, збуджене постійною присутністю її краси. І він віддавався хоті, не в змозі опиратися, але нечасто.
Саме його мати сказала про його шлюб те, у чому він волів би собі не зізнаватися.
— Я не можу цього витримати, — сказала місіс Кітінґ, за півроку після одруження. — Якби вона хоч раз на мене розсердилася, вилаяла мене, жбурнула в мене чимось, усе було б гаразд. Але цього я винести не можу.
— Чого, мамо? — запитав він, відчуваючи холодну хвилю паніки.
— Нема про що говорити, — відповіла вона.
Його мати, аргументів, думок і докорів якої він ніколи не міг зупинити, більше нічого про їхній шлюб не сказала. Вона винайняла невеличку квартирку і виїхала. Але часто приходила відвідати їх і завжди ввічливо ставилася до Домінік, з дивним, побитим виглядом покірності. Він сказав собі, що має радіти, що звільнився від матері, але він не радів. Також він не міг зрозуміти, що такого робила Домінік, викликаючи в нього незбагненний страх. Він не міг пригадати ані слова, ані жесту, яким би їй можна було дорікнути. Але всі двадцять місяців було так, як сьогодні ввечері: йому бракувало сили залишатися з нею наодинці — та втікати від неї він теж не хотів, а вона не збиралася його уникати.
— Ніхто сьогодні не прийде? — запитав він безбарвно, відводячи погляд від полум'я.
— Ні, — відповіла вона, всміхнувшись, ніби її усмішка перекидала місток до наступних слів:
— Ти хочеш побути сам, Пітере?
— Ні, — майже вигукнув він. «Я не повинен здаватися таким розпачливим», — подумав він, а вголос сказав:
— Звісно, ні. Я втішений, що можу провести цей вечір наодинці з дружиною.
Невиразний інстинкт підказував йому, що він мусить залагодити цю проблему, мусить навчитися робити її товариство стерпним, не втікати від нього насамперед заради власного блага.
— Щоб ти хотіла зробити сьогодні ввечері, Домінік?
— Будь-що, чого ти хочеш.
— Хочеш піти в кіно?
— А ти?
— О, я не знаю. Це вбиває час.
— Гаразд. Уб'ємо час.
— Ні, навіщо? Це жахливо звучить.
— Хіба?
— Чому ми повинні втікати з нашого дому? Залишімося тут.
— Добре, Пітере.
Він помовчав. «Але тиша, — думав він, — це теж утеча, найгірший різновид утечі».
— Хочеш пограти в «Російський банк»? — запитав він.
— Тобі подобається «Російський банк»?
— О, це вбиває… — він затнувся, і вона всміхнулася.
— Домінік, — сказав він, дивлячись на неї, — ти така прекрасна. Ти завжди така… така незрівнянно прекрасна. Мені завжди хочеться сказати, що я відчуваю, дивлячись на тебе.
— Я хотіла би почути, Пітере, що ти відчуваєш.
— Мені подобається дивитися на тебе. Я завжди думаю про те, що сказав Ґордон Прескотт. Він сказав, що ти досконала вправа Бога в структурній математиці. А Вінсент Ноултон каже, що ти наче весняний ранок. А Еллсворт Тухі каже, що ти докір будь-якій жінці на землі.
— А Ролстон Голкомб?
— А, не зважай, — гаркнув він і повернувся до каміна.
«Я знаю, чому я не можу стерпіти тиші, — подумав він. — Тому що їй байдуже, кажу я щось чи ні, наче я не існую і ніколи не існував… це ще незбагненніше за смерть — ніколи не народжуватися…» Він відчув раптове розпачливе бажання, яке не міг пояснити — бажання почати існувати для неї.
— Домінік, знаєш про що я зараз думаю? — з надією запитав він.
— Ні. Про що ти думаєш?
— Я думаю про це вже тривалий час, але ще нікому не казав. Ніхто навіть не припускає. Це моя власна ідея.
— О, це ж чудово. І що це?
— Гадаю, я хотів би переїхати за місто і збудувати свій власний дім. Як тобі це?
— Мені подобається. Як і тобі. Ти хочеш сам спроектувати дім?
— Чорт, авжеж ні, Беннетт швиденько його збудує. Він робить усі заміські будинки. Він просто чарівник у цьому.
— Ти хочеш щодня їздити на роботу?
— Ні, гадаю, це було б жахливо клопітно. Але знаєш, зараз усі живуть за містом. Я завжди почуваюся клятим пролетарієм,
