Джерело - Айн Ренд
«Знамено» найперше з решти газет придбало найновіше типографське обладнання. «Знамено» було останньою з газет, що втрачали своїх найкращих журналістів — останньою, тому що тримало їх. Вайненд відвідав редакції своїх конкурентів; ніхто не міг позмагатися із зарплатнею, що пропонував він. Він наймав на роботу за простою формулою. Коли газетяр отримував запрошення відвідати Вайненда і сприймав пропозицію як образу своїй журналістській гідності, але таки приходив на зустріч, приходив, приготувавши набір образливих умов, за яких він міг би погодитися на роботу, якщо взагалі погодиться, тоді Вайненд починав розмову із пропозиції зарплатні, що її збирався платити. А потім додавав: «Ви можете, звісно, обговорити й інші умови», — і побачивши, як у співрозмовника починало сіпатися горло, робив висновок: «Так? Чудово. Прийдете в понеділок».
Коли Вайненд заснував свою другу газету — у Філадельфії, — місцеві видавці зустріли його наче європейські вожді, об'єднані заради опору Аттилі. Війна, що спалахнула потому, була затята. Вайненд лише реготав. Ніхто не знав краще за нього, як винайняти горлорізів для грабунку вагонів, що доставляють газети, і для побиття нових розповсюдників. Двоє з його конкурентів загинули в боротьбі. Вайнендова ж «Зірка Філадельфії» вижила.
Усе відбувалося стрімко і просто, наче епідемія. Відколи Вайненду виповнилося тридцять п'ять, його газети продавалися у всіх найважливіших містах Сполучених Штатів. А до сорока — він уже володів журналами, випусками новин і більшістю акцій свого концерну.
Чимало видів діяльності, що про них не писали, допомогли йому розбагатіти. Він не забув нічого зі свого дитинства. Він пригадав те, про що думав, коли був іще чистильником на поромі — про можливості, що їх відкриває зростання міста. Він купував нерухомість, яку ніхто не вважав цінною, він будував, нехтуючи порадами, — і сотні оберталися на тисячі. Тим часом він скуповував різноманітні підприємства. Іноді вони банкрутували, знищуючи всіх навколо, крім Ґейла Вайненда. Він провів кампанію проти темних монополістів міського трамвая і домігся, щоб їх позбавили ліцензії; її отримали ще темніші ділки, яких контролював Ґейл Вайненд. Він викрив порочні спроби монополізувати ринок яловичини на Середньому Заході — й очистив поле для іншої банди, яка слухалася його вказівок.
Йому допомагали чимало людей, які виявили, що Ґейл Вайненд — розумний хлопець, якого варто використати. Він виявляв чарівну поступливість і погоджувався бути використаним. Одначе люди щоразу виявляли, що натомість використали їх — як і ті, хто свого часу купили Ґейлові Вайненду «Газету».
Інколи він втрачав гроші на інвестиціях, холоднокровно і з наміром. Декількома непомітними кроками він знищив чимало поважних осіб: президента банку, голову страхової компанії, власника пароплавної компанії та інших. Ніхто не міг зрозуміти його мотивів. Ці люди не були його конкурентами, і він нічого не здобував від їхнього краху.
— Хоч би що було на гадці в цього покидька Вайненда, — казали люди, — але не гроші.
Ті, хто виступали наполегливо, втрачали роботу: одні за кілька тижнів, інші — багато років по тому. Траплялося, що він не зважав на обвинувачення, але іноді нищив людину через невинне зауваження. Ніхто не міг сказати, помститься він чи пробачить.
Якось він зауважив блискучу роботу молодого репортера з іншої газети і послав по нього. Хлопець прийшов, але озвучена Вайнендом зарплатня не справила на нього жодного враження.
— Я не можу працювати на вас, містере Вайненд, — зізнався він із розпачливою щирістю, бо ви… ви не маєте ідеалів.
Вайнендові тонкі губи зобразили усмішку.
— Ти не можеш утекти від людської розбещеності, малий, — лагідно мовив він. — Бос, на якого ти працюєш, можливо, й має ідеали, але він змушений канючити гроші й виконувати вказівки багатьох нікчемних людей. У мене немає ідеалів — але я не канючу. Вибір за тобою. Третього не існує.
Хлопець повернувся до своєї газети. За рік він прийшов до Вайненда і запитав, чи пропозиція досі актуальна. Вайненд відповів ствердно. Відтоді хлопець працював у «Знамені». Це був єдиний працівник, який любив Ґейла Вайненда.
Алва Скаррет, що теж працював колись у «Газеті», йшов угору разом із Вайнендом. Не можна було сказати, що він любив Вайненда — він просто приліпився до боса з автоматичною відданістю доріжки під Вайнендовими ногами. Алва Скаррет ніколи нікого не ненавидів, і тому нездатний був любити. Він був проникливим, компетентним і безжальним у невинній манері людини, яка неспроможна осягнути концепції докорів сумління. Він вірив у все, що писав сам, і в усе, що писали в «Знамені» інші. Він зберігав віру в написане протягом двох тижнів. Він був безцінний для Вайненда — як барометр суспільної думки.
Ніхто не міг сказати, чи має Вайненд особисте життя. Час поза роботою він проводив у стилі першої сторінки «Знамена» — лише з більшим розмахом, наче продовжував циркову виставу, але для королівської ложі. Він викуповував усі квитки на видатну оперу — і сидів у залі сам з черговою коханкою. Він розкопував чудову виставу невідомого драматурга і платив йому величезну суму, щоб її показали лише один раз і ніколи більше; Вайненд був єдиним глядачем на прем'єрі, а наступного дня сценарій палили. Коли відома у вищому світі жінка звернулася до нього з проханням пожертвувати на важливу благодійну справу, Вайненд простягнув їй чистий підписаний чек — і засміявся, зізнаючись, що сума, яку вона наважиться вписати, буде менша за ту, що дав би він сам. Він придбав щось на кшталт трону в нужденного претендента на престол однієї з Балканських країн, з яким познайомився в забігайлівці, та ніколи більше не намагався з ним зустрітися; він часто казав «мій слуга, мій водій і мій король».
Увечері, вдягнувши пошарпаний дев'ятидоларовий костюм, Вайненд частенько їздив у метро і блукав пивничками міських нетрів, підслуховуючи своїх читачів. Колись у підвальному шинку він почув, як водій вантажівки кляне доволі барвистими виразами Ґейла Вайненда як найгіршого представника капіталістичного зла. Вайненд погодився з ним і підкинув кілька власних висловів зі словника Пекельної кухні. Потім підібрав
