У череві дракона - Микола Данилович Руденко

обличчям, з’явилася рука, на якій не вистачало пальців. Вона лягла на клаптики порваного партквитка, живі пальці якось неприродно ворушилися, згрібаючи докупи те, що було для лейтенанта Горбаня символом нової віри. Може, тому, що порушена пропорційність руки, пальці нагадували не людські органи — в них було щось від щупалець. Я дивилася на них якось безсторонньо, наче це був невідомий біологічний експонат. Мабуть, справді треба бачити не Юрка з його витонченими рисами обличчя, з добрим, відкритим поглядом, у якому вгадується гострий розум, — треба бачити лише його покалічену руку — саму тільки руку! — щоб упала пелена з очей, і тоді ти вочевидь переконаєшся, що перед тобою звичайнісінький… самостріл! Звісно, я не могла цього довести — та й не збиралася доводити, — але всім єством відчувала, що це так, не інакше. То була огида до самої себе — до тієї Софії, яка збиралася читати мораль істоті, котру належало негайно розстріляти.

Який же ти складний, світе! Ми шукаємо в тобі Розум, дбаємо про освіту, а цього ж, виявляється, не досить. Можливо, лейтенант Горбань був малописьменною людиною, нічого не тямив у філософії, але душа його була світлою, чистою, зрячою. Кому ж належала душа Юрка?..

Мене щось ніби підкинуло, я встромила босі ноги в мокрі чоботи, зодягнула шинелю просто на нічну сорочку, вхопила жужмом свою сержантську спідницю, гімнастерку й, ні слова не промовивши до Юрка, що стояв біля столу в самих трусах, прожогом вибігла із кімнати.

Мені здавалося, що я зараз такою мірою самотня, як це буває з людиною десь в океані — після того, як вона дивом врятувалася від загибелі. Хоча б один-єдиний вогник десь блимнув у темряві! Та тоді це було неможливо, навіть випадкове блимання чийогось ліхтарика відразу ж викликало підозру. Я брела по осінніх калюжах, ледве утримуючись, щоб не впасти, і тільки серцем відчувала, що десь недалеко, за дерев’яними стінами, є люди. Чомусь подумалось, що саме такі будинки, саме в таку ніч підпалювали ті герої Достоєвського, яких він називав бісами. Вони робили це від імені якогось міфічного Інтернаціоналу — робили для того, Щоб злочином, кров’ю скріпити взаємозалежність людей, на яких розраховували зіпертися при захопленні влади.

Потім знову поверталася думкою до Юрка. Хіба можна пояснити Його злочин лише недоглядами у вихованні? Для його виховання зроблено стократ більше, ніж одержували такі, як лейтенант Горбань. Ні, тут щось інше — те, чого ми ще не зуміли розгледіти.

Не знаю, чи зрозуміють мене, коли скажу: саме Достоєвський своїм нещадним реалізмом врятував мене від розпачу. Я відчувала себе озброєною, мене вже не жахала підлість. Я прагнула загартувати душу для великого прийняття природи.

Отож для мене вже не було несподіванкою, коли я почула за своєю спиною чавкання Юркових чобіт.

— Со-фі-є!.. Зачекай.

Я знала все, що він мені скаже. Яке значення в ці хвилини мали для мене його слова?

Треба бути обачною. Юрко гадає, що я побігла просто до комісара, а для Юрка це, звичайно, смерть.

— Софіє!..

Праворуч залізні бильця, вигнуті з товстого дроту, а за ними глибоке урвище. Там, унизу, тече Волга. І ніде ні душі.

Пригадалося: «Кінеш мя?..» Кажуть, так питала молода княжна у Степана Разіна. Є тут і Рєжма — вона благала зарізати її.

Юрко таки наздогнав. Хотів ухопити мене за руку, але я шарпнулась усім тілом, він спинився проти мене — чути лише його важке дихання.

— Прости, Соню. Я дуже тебе люблю. Прости. Ніколи більше… Розумієш? Ніколи!..

Я все ще мовчала. А він умовляв, благав, потім заплакав. Тепер ми пов’язані спільним злочином. Злочин мій полягає в тому, що я таки не піду до комісара — не вистачить у мене для цього ні сил, ні твердості. Та хіба тільки в цьому мій злочин? Навіть нічна сорочка під мокрою шинелею — навіть вона куплена на ті самі срібняки…

А Юрко скиглив, як дитина, що боїться батьківського дубця. Краще б він загрожував, краще б справді кинув мене в прірву — принаймні хоч у свою останню хвилину я побачила б його ворогом, якого можна поважати.

«Кінеш мя?.. Рєж мя!» — гомоніла нічна Волга.

— Боже, який ти шмаркач! — мимоволі зірвалося з мого язика. — Йди мерщій додому, бо застудишся. І завтра ж… Чуєш?.. Завтра щоб і духу твого тут не було. Скажи комісарові, що ти не хочеш у нас працювати. Комусь із нас треба покинути госпіталь. Я хочу, щоб це зробив ти. Ясно?..

Він упав на коліна, терся обличчям об мої чоботи.

— Спасибі. Я знав, що ти — свята. Благаю тебе — нікому… Жодного слова. Все вмерло.

Я відштовхнула його й пішла до госпіталю, а він лишився лежати під холодним дощем. Кілька хвилин я чула його схлипування, а потім і вони вщухли.

Наступного дня комісар по-батьківському покартав мене за надто поквапливий розрив нашого шлюбу — Юрко пояснив, що розлучення вимагала я. З великим жалем Моргунов відпустив його до резерву Політуправління — комісар госпіталю усе ще був про Юрка високої думки.

А я знаходила розраду в роботі. Кожному, хто лежав на ношах, я готова була віддати всю свою кров, краплина за краплиною, бо мені здавалося, що тепер тільки власною кров’ю можна змити злочин, до якого мене втягнув Юрко. І я справді віддавала кров — віддавала безвідмовно, з радістю. Лише це підтримувало в мені віру, що я маю право дивитися у вічі людям.

VII. Їду до Василя

Випав сніг. Він тут раніше випадає, ніж у нас, на Вкраїні. Я виходила на