У череві дракона - Микола Данилович Руденко
— Альфа-ритм? — розгублено перепитала я, напружуючи пам’ять. Мені було трохи соромно, я не знала, що це, власне, означає. Правда, щось ніби ворушилося в пам’яті, але я була непевна, що зумію відповісти правильно.
— Пульсація біострумів мозку, — пояснив Юрко з посмішкою. — Виявляється, люди мають сім видів альфа-ритму. Дивно, правда?..
— Ну, то що? — насторожилась я, не розуміючи, що ховається за цією балаканиною.
— Чого так дивишся?.. До речі, в цій хустці, з хрестом, ти нагадуєш черницю. Хочеш, я подарую тобі люстерко?
— Навіщо?
— Щоб ти хоч раз глянула на себе. Ти дуже вродлива!..
Він поклав мою руку собі на груди, і я її не відірвала. В цю мить я навіть не звернула уваги на оту його звичку похизуватися власною освіченістю.
До речі, я не від Юрка вперше почула, що з таким характером, як у мене, раніше в монастир ішли. Так жартома казав дядько Сашко. Я й справді потім почала роздумувати про себе, спостерігала інших дівчат. Висновок був невтішний. Я — не дівчина, а якась позастатева істота, таких чоловіки не люблять. Саме цим я й пояснювала надмірну стриманість Василя в його листуванні зі мною.
Кілька слів про Василя. Комісар мені підказав, що слід написати в Головне Політичне Управління, там дадуть номер його польової пошти. Я отак і зробила. Невдовзі прийшла відповідь, номер пошти я одержала і майже щотижня писала листи Василеві, але вони мовби у воду падали. Жоден із них не повернувся назад. Що ж це мало означати? Тільки одне: адресат їх одержував, але відповідати не бажав. Я катувала себе докорами, бо в перших двох листах дала волю своїм почуттям, недвозначно висловивши те, що раніше приховувала. Просто написала, що люблю. І жодного слова у відповідь!..
Лишилось змиритися з тим, що у Василя є вибір без мене.
Вся Правобережна Україна була окупована, про рідних я нічого не знала. А найрідніша людина — дядько Сашко — також загубилася в кривавому вирі війни.
Отож сталося так, що Юрко був тепер для мене єдиною людиною, яка пов’язувала всі мої думки й почуття з тим високим і добрим, чим я жила до війни. Мабуть, і він відчував те ж саме. Ми згадували Київ, нашу світлу академку, Ботанічний сад та нескінченні суперечки про поезію і філософію.
Для мене було дуже дорогим те, що з Юрком можна розмовляти на ці теми де завгодно і скільки завгодно. Тепер, мабуть, зрозуміло, чому я не вирвала руки, коли Юрко поклав її собі на груди. Мені було тепло від цієї ніжності. Я дивилася в його по-дівочому гарне обличчя, знаходячи те, чого в ньому не було, — риси чоловічої твердості, мужності. Мені хотілося їх побачити, і я себе переконала, що справді бачу. Я картала себе: ти, Софіє, вважаєш його пестуном, маминим синком, що наковтався книжок, а чому не придивишся до величі духу в цьому фізично слабенькому хлопцеві? Такому, як Юрко, стократ важче пристосуватися до фронтового побуту, ніж людям загартованим, а він, бач, комсоргом батальйону був — хіба ж це просто?..
Нікого не дивувала моя дружба з Юрком. Всі знали, що вона виникла не сьогодні — зустрілися друзі по студентській лаві, а на війні таке трапляється нечасто. Юрко добре співав, почав створювати гурток самодіяльності. А на його політінформаціях було чути, як дзижчить муха.
Якось я застала його в палаті, коли він розмовляв з пораненими. Не такий він пестун, як мені здавалося. Він умів викликати пошану до себе і красномовством, і твердістю вдачі. Юрко не любив карт, не любив навіть тоді, коли поранені просто перекидалися в «дурня». Коли я зайшла в палату, він саме відбирав карти.
— Ви, товаришу політрук, знаходите для себе розваги, — докоряв поранений командир, — а тут дні місяцями здаються. Все ж таки з «дурником» легше.
Я теж так гадала, але Юрко був невблаганний. В його голосі з’явилися металеві нотки:
— Після війни розважатися будемо. А зараз треба вчитися, як ворога бити. Читайте! Потім обговоримо.
Поклавши на тумбочку якийсь журнал, він твердим кроком вийшов із палати.
Інколи Юрко навідувався до гуртожитку, де жили медсестри. Його присутність наче хмелила дівчат, вони то неприродно сміялися, то змовкали. А він тримався суворо, розмовляв тоном начальника, який уміє піклуватися про підлеглих. І справді, Юрко брав на себе й клопоти, за які його почали шанувати. Одній відпустку допоможе одержати, іншій роздобуде листа за підписом комісара — прохання до сільради потурбуватися про батьків.
Одного разу після нічного чергування Юрко провів мене до гуртожитку. Нікого з дівчат не було, всі пішли на службу. В кімнаті нас жило четверо, моє ліжко стояло в кутку за ширмою. Запросивши Юрка в кімнату, я посадила його біля столу, а сама сховалася за ширму, щоб переодягнутись. І тут мій погляд упав на конверт, завбачливо залишений на подушці. Я розірвала його й скрикнула — то було повідомлення про те, що дядько Сашко пропав безвісти. Так гірко скінчилися мої розшуки!..
Чи варто казати, ким був для мене дядько Сашко? В очах потемніло, застрибали вогненні кільця. Серце стиснулось так, наче хтось ухопив його гарячою п’ятірнею, щоб вирвати з грудей. На обличчі виступив холодний піт, навіть пальці на руках не розгиналися — їх звело судомою. Я хотіла покликати Юрка, але слів не було, сама чула свій голос, розуміла, який він був страшний, та я ніби відразу ж стала німою,
