Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Та кажіть же ви, пане, Богом прошу! – вигукнув Володийовський. – Невже про сердегу нашу що дізналися?
– Воістину так, нехай благословить її Всевишній, – промовив Заглоба.
Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але відразу ж знову сів – і така тиша настала, що чути було дзижчання комарів на віконці, поки нарешті Заглоба не заговорив знову:
– Вона жива, це я тепер достеменно знаю, і в Богуна в руках. Страшні це руки, шановні панове, одначе ж Господь урятував її від зла й ганьби. Богун сам признався мені, а вже він би неодмінно похвалився, коли б воно було інакше.
– Чи можливо? Чи можливо це? – гарячково допитувався Скшетуський.
– Побий мене грім, коли я брешу! – з усією серйозністю відповів Заглоба. – Для мене це святая святих. Послухайте, що Богун говорив, коли ще наді мною насміхатися намагався, поки я його не осадив добряче. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її в Бар привіз? Думав, я мужлан, силою хочу взяти дівку? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві обвінчатись у церкві, та щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене засвітилися – для мене, гетьмана та отамана!» – й ногами ну тупати, і ножем погрожувати – налякати здумав, та я йому сказав, нехай собак лякає.
Скшетуський уже опанував себе, та аскетичне його лице просвітліло, і знову на ньому з’явилися тривога, надія, сумнів і радість.
– Де ж вона тоді? Де? – випитував він квапливо. – Якщо ви, пане, і про це дізналися, значить, мені вас небеса послали.
– Цього він мені не сказав, але розумній голові й півслова досить. Не забудьте, шановні панове, що спершу він усіляко наді мною знущався, поки я його не приструнчив, а тут у нього й вирвалося мимохіть: «Уперед, каже, я тебе відведу до Кривоноса, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, нескоро ще весілля буде». Зауважте, панове: ще нескоро – виходить, у нас є час! Й інше зауважте: вперед до Кривоноса, а вже потім на весілля – значить, у Кривоноса князівни точно немає, куди-небудь він її від війни подалі сховав.
– Суще ви золото, пане! – вигукнув Володийовський.
– Я спершу подумав, – продовжував утішений Заглоба, – може, він її відіслав до Києва, та ні: навіщо тоді було говорити, що вони в Київ поїдуть вінчатись; якщо поїдуть, значить, не там наша сердега. У нього доволі розуму туди її не везти, бо, якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовське військо легко може захопити Київ.
– Вірно! Вірно! – вигукнув пан Лонгинус. – Богом клянуся, не одному б варто було з вашою милістю розумом помінятися.
– Тільки я не з усяким буду мінятися через небезпеку замість розуму мішок бадилля дістати, а вже особливо з литвином.
– Знову він за своє, – зітхнув пан Лонгинус.
– Дозвольте ж, пане, закінчити. Ні у Кривоноса, ні в Києві, виходить, нема – де ж вона в такому разі?
– У тім-то й притичина!
– Якщо ваша милість здогадується, говоріть швидше, а то я сиджу мов на голках! – скрикнув Скшетуський.
– За Ямполем вона! – сказав Заглоба і переможно обвів усіх здоровим своїм оком.
– Звідкіля це вам відомо? – запитав Володийовський.
– Звідкіля відомо? А ось звідкіля: сиджу я в хліві, – розбійник цей, щоб його свині зжерли, у хліві мене звелів замкнути! – а поряд козаки розмовляють поміж собою. Прикладаю вухо до стіни і що ж я чую?… Один каже: «Тепер либонь отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, коли молоде життя дороге…» Голову даю, що вона за Ямполем десь.
– О, це вже як Бог святий! – вигукнув Володийовський.
– У Дике ж Поле він її не повіз, значить, на мою думку, десь між Ямполем і Ягорликом сховав. Був я одного разу в тих краях, коли посередники туди з’їхалися від нашого короля й від хана: в Ягорлику, як вам відомо, вічно розбираються прикордонні суперечки про викрадення стад… Там уздовж усього Дністра самі ярюги та хащі, місця недоступні, і хуторяни нікому непідвладні – пустеля навколо, вони й одне з одним не зустрічаються. У таких диких відлюдників, напевно, він її й сховав, та й безпечніше місце важко придумати.
– Ба! Та як туди дістатися зараз, коли Кривоніс загородив дорогу? – каже пан Лонгинус. – І Ямпіль, як я чув, – справжнє розбійницьке лігвище.
На це Скшетуський:
– Я заради її порятунку хоч десять разів головою накласти готовий. Перевдягнуся й піду шукати – знайду, надіюсь: Бог мене не залишить.
– Я з вами, Яне! – вигукнув Володийовський.
– І я лірником убогим одягнуся. Повірте, шановні панове, вже чого-чого, а досвіду в мене більше, ніж у всіх вас; торбан мені, правда, обрид страшенно, та нічого, візьму волинку.
– Так, може, і я для чогось знадоблюся, братушки? – запитав пан Лонгинус.
– Чом же й ні, – відповів Заглоба. – Якщо треба буде переправитися через Дністер, ви й перенесете нас, як святий Христофор.
– Дякую від душі, шановні панове, – сказав Скшетуський, – і готовністю вашою скористатися щасливий. Друзі пізнаються в біді, а мене, бачу, доля такими вірними друзями обдарувала. Дозволь же, всемогутній Боже, й мені покласти за друзів надбання і здоров’я!
– Всі ми яко один муж! – вигукнув Заглоба. – Господь заохочує злагоду; побачите, незабаром і ми плодами своєї праці насолодимося.
– Значить, мені не лишається нічого іншого, – сказав, помовчавши, Скшетуський, – як одвести корогву до князя і, не зволікаючи, вирушити в путь разом із вами. Підемо по Дністру через Ямпіль до Ягорлика і повсюди шукатимемо. А позаяк, маю надію, Хмельницького вже розбито або, поки ми з князем з’єднаємося, розбито буде, то й служба спільній справі не стане на заваді. Корогви, мабуть, вирушать на Вкраїну, щоб остаточно придушити бунт, але там і без нас обійдуться.
– Постривайте-но, шановні панове, – сказав Володийовський, – треба гадати, після Хмельницького надійде черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом підемо на Ямпіль.
– Ні, ні, туди належить устигнути раніше, – відповів Заглоба. – Та перше наше завдання – відвести корогву, щоби руки розв’язані були. Сподіваюсь, і князь нами contentus
