Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Адже багнет у руках поліцейського означав: «Геть з дороги, а то вб’ю!»
Населення приїсків не могло пробачити цього урядові. Воно не могло забути того дня, коли кінна поліція з шаблями наголо напала на беззбройних людей — на старателів, які не вчинили ніякого злочину, на жінок і дітей, які були серед натовпу, безжалісно топтала права городян в їхньому рідному місті, в їхньому Калгурлі, який вони своїми руками збудували серед безводної пустелі, де стояла лише купка жалюгідних наметів, і яким вони по-хазяйськи пишались!
Це була наруга над елементарними демократичними правами народу. Більшість тих, хто раніше тільки співчував старателям, тепер приєдналися до їхньої боротьби, бо кожному стало ясно, що ця боротьба стосується всіх, що вона ведеться за кращі умови життя для всього населення приїсків. Хвиля обурення діями уряду та співчуття старателям досягла найвищого рівня і захлеснула весь багатотисячний натовп, який зібрався на мітинг у калгурлійському заміському парку.
Коли на трибуну вийшов Воспер, його зустріли дружним «ура», що лунко: прокотилося на багато миль довкола. В цій високій на зріст, одягненій у все чорне людині, з довгим волоссям і тонкими, благородними рисами обличчя, народ вбачав свого захисника — поборника прав і свобод робітничого класу. Спокійним голосом він звернувся до розгніваного натовпу, намагаючись розумом та логікою вгамувати бурління безрозсудних пристрастей. Він закликав і далі боротися організовано й згуртовано проти утисків уряду, але не вдаватися до грубої сили.
— Ми маємо інший шлях, щоб домогтися справедливості для населення приїсків, — сказав він. — На боці старателів громадська думка всіх штатів Австралії; звідусіль надходять кошти у фонд допомоги, е надія відвоювати більше місць у законодавчих зборах. І хоч останнє рішення судді Хенсмана, ухвалене на підставі нового закону про добування золота, спрямоване проти старателів і на користь здольщиків та компаній, засоби легальної боротьби далеко ще не вичерпані.
Навіть самі судді визнають, що й зараз ще немає підстав категорично заперечувати юридичні та моральні права старателів на розсипне золото. Верховний суддя Онслоу зробив застереження, що в законі ніде не сказано, що це золото є власністю тих, за ким закріплено наділи. А суддя Стоун ще рішучіше висловився проти такого тлумачення закону. Тож хіба можна після всього цього звинувачувати старателів, коли вони відмовляються визнавати судові рішення й коритися урядовій постанові, яка зводить нанівець усе, за що вони боролись?
Коли уряд нещодавно програв справу в суді присяжних, він подав апеляцію до Таємної ради і зробив це за кошти народу. А старателі позбавлені такої можливості, бо де ж їм набратись грошей! Як же можна від них вимагати, щоб вони примирилися з такою несправедливістю?
Натовп заревів:
— Годі! Досить ми вже терпіли!
— Розсипне золото — старателям!
— Геть уряд Форреста!
— Самоврядування приїскам!
Воспер запропонував резолюцію: «Зважаючи на те, що нинішня криза виникла внаслідок неясності законів та поганого управління, збори вимагають від уряду вжити негайних заходів, щоб відновити справедливість по відношенню до старателів». Резолюцію охоче підтримали, але вона не вдовольнила присутніх — старателі жадали більш рішучих дій.
Отець О’Горман, молодий священик-ірландець, висловлюючи прагнення тих, що прийшли на цей мітинг, сказав:
— Є лише один спосіб заспокоїти розгнівані серця — повернути старателям дароване їм богом право на розсипища, а компаніям нехай залишається рудне золото.
Розповідали, що коли заарештували Майка Берка, Дена Ші, Тессі Рігана й інших, отець О’Горман, не тямлячи себе від гніву та обурення, напався на Меллокі О’Дуайра.
— Що ж ти збираєшся робити тепер?
— Не знаю, — відповів Меллокі.
— Не знаєш? — визвірився на нього священик. — Чи, може, своя шкура дорожча? Либонь, в Ірландії, знав би, а тут, в Австралії, де утиски ще більші, не знаєш?!
Кажуть, Меллокі довго доводив О’Горману, що діяти треба згідно з рішеннями Спілки й що, маючи свою міцну організацію, робітники швидше досягнуть мети, ніж коли будуть громити в’язниці чи відбивати в поліції окремих товаришів. Кінець кінцем отець О’Горман, мабуть-таки, погодився з ним, бо енергійно почав домагатися звільнення арештованих на поруки і всіляко намагався заручитися підтримкою городян.
Дінні, посміюючись, розповідав, що епіскоп надіслав отцю О’Горману листа, в якому вимагав, щоб той не встрявав у політику. При цьому епіскоп натякав, що участь отця О’Гормана в боротьбі старателів за розсипне золото викликає невдоволення прем’єра, сера Джона Форреста.
— А хто він такий, отой Джон Форрест? — спитав отець О’Горман. — Я з ним не знайомий. І лист цей, далебі, не витвір мислі його превелебності, він продиктований тим-таки… як його?… Джоном Форрестом. Мене такі цидулки не обходять!
Казали, що отець О’Горман належить до ордену, який може дозволити собі не дуже зважати на місцевих церковників. Так чи не так, але він і далі продовжував боротися за справу старателів. Популярнішого священика ще ніколи не було на приїсках.
Коли на мітинг прийшла звістка, що видано ордер на арешт Меллокі О’Дуайра, натовп захвилювався, сердито загомонів. А втім, усі знали, що Меллокі — мастак дурити поліцію, і потішалися з того, як він уже не раз наставляв їй носа.
— Чули, як він учора від кінної поліції вшився? — розповідав хтось у натовпі. — Сидить собі в барі у Мак-Суїні і теревенить з хлопцями, аж раптом бачить — чиясь пика зазирає крізь засклений дах. Меллокі зачекав, поки той сповз униз і накивав п’ятами. Кінна поліція оточила будинок, а його вже й сліду нема.
— Хотіли вони заскочити його в «Біржі». Він саме зайшов туди перепустити з нами чарчину. Аж гульк — цілий ескадрон поліції примчав. Ми тільки озирнулись — був Меллокі й нема, наче крізь землю провалився. Поліцейські нишпорять, перекидають все догори ногами, лаються, що їх знову пошили в дурні, а хлопці, знай, під’юджують служак та регочуться.
