Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

й весь час доводили, що не можна допустити, щоб уряд мав привід повестися з старателями як з неорганізованим, засліпленим злістю натовпом.

— Ми боремось за справедливу справу, — заявив Пат Мак-Грат. — Ми не якісь там шахраї чи пройдисвіти, і нам нема чого соромитись. Ми боремось відкрито, і тому не побоялися назвати поліції свої прізвища. Нехай дадуть нам можливість захищати свої права перед безстороннім трибуналом. Ми вимагаємо таких законів, які йшли б на благо народу, а не жменьки продажних політиканів.

Все це добре, погоджувалися старателі. Але ж люди хвилюються, невдоволення зростає. Поліція вештається скрізь, озброєна до зубів. Якщо вона почне стріляти, уб’є чи поранить когось із старателів, хлопці не стримаються. І чи мало що може трапитись під гарячу руку! Адже не віднімеш у людини права на самозахист. Жоден старатель не зможе байдуже дивитись, як убивають його товаришів, і не схопитися за зброю. Але першим у бійку, звісно, ніхто не полізе. Кожен розуміє, що цим неважко занапастити всю їхню справу, і тому всі присяглися навіть натяку не давати, що вони мають чим захистити себе, і не вдаватись до зброї, поки поліція не відкриє вогню.

— Ми демонструємо свій бойовий дух, коли провозимо руду повз поліцію, — з запалом казав Майк Берк. — І ми робитимемо це доти, доки новий закон, що набиває кишені багатіям та монополістам і не дає чесній трудящій людині заробляти собі на хліб, не зникне назавжди із зводу законів.

РОЗДІЛ LX

Сутички чекали у неділю вранці. Старателі всі, як один, вийшли на приїск, готові силою захищати товаришів, які вантажили на підводи руду, щоб везти її на промивання. Ось розляглося гучне «ура», і валка з вісімнадцяти підвід поволі покотилася по рудій землі під ясно-блакитним небом. Однією з підвід правив Дінні, слідом за ним їхав Кріс Кроу.

Сьогодні їх тут зібралося вісім тисяч чоловік, вони зуміють дати відсіч поліції — нехай тільки спробує перепинити шлях підводам чи арештувати візників! Було вирішено не заходити в розмови з поліцейськими і не називати їм своїх прізвищ. Подейкували, ніби дехто з ватажків має револьвери, а поблизу місця очікуваної сутички заховано рушниці. Якщо й сьогодні поліція піде проти волі робітників, кровопролиття не минути, це вже напевно.

Віддалік за роботою старателів стежили кінні поліцейські; вони були напоготові, але з місця не рушали.

До початку роботи й під час обідньої перерви Пат Мак-Грат та інші промовці попереджали старателів: брати лише свою руду, додержувати дисципліни й порядку; поліції не чіпати, а якщо вона спробує втрутитись, — все одно продовжувати роботу, як домовились. І кожен хай знає, що сьогод шній день може принести йому тяжкі випробування, можливо, навіть доведеться сісти за грати на кілька років.

— Ми не боїмося! — лунало звідусіль.

— Ми покажемо їм, на що ми здатні, Пате!

— Пам’ятайте, хлопці, що наша боротьба — це велика боротьба за благородну справу! — вигукнув Пат Мак-Грат. — Ми хотіли домогтися справедливості миром, але нас змушують вдатись до сили. Покажемо ж їм, що ми від свого не відступимось!

Робота кипіла до самого вечора без перешкод; а наступнного дня мали відбутися муніципальні вибори, і більшіс старателів пішло голосувати до міста.

І ось тоді, коли на ділянках залишилося всього по два-три чоловіки, за стайнею, біля будинку управляючого на Айвенго, розташувалось двадцять вісім озброєних кінних поліцейських на чолі з сержантом Смітом та інспектором Конноллі й кілька агентів у цивільному. Переодягнені поліцейські ходили поміж старателів і арештовували їх. Люди не змогли чинити опору. Арештованих посадили на підводу і в супроводі дванадцяти кінних поліцейських відвезли до калгурлійської в’язниці.

Невдовзі підвода, якою правив найманий тубілець-наводчик під наглядом поліцейського, повернулася на Айвенго. За допомогою того ж таки підступного трюку поліція арештувала ще кілька старателів, і серед них — Майка Берка, Дена Ші та Пата Мак-Грата.

Коли старателі почули, що сталося, всі кинулись до поліцейського участку. Тисячний натовп галасував, свистів, улюлюкав, висловлюючи свою зневагу до поліції й уряду, і підбадьорював арештованих. На дах поліцейського участку полетіло каміння. Білл Король та ще кілька чоловік з Кеноуни погрожували розтрощити стару будівлю і визволити товаришів. Але Меллокі О’Дуайр від імені Спілки закликав їх не робити цього — адже вони поклялися свято виконувати рішення своєї організації.

До поліцейських казарм та в’язниці було стягнуто всю міську поліцію. Наїжившись багнетами, поліцейські вишикувались перед старателями. Це остаточно вивело з рівноваги й розлютило людей. Натовп шаленів, і не було впевненості, що візьме гору — вибух обурення, викликаний такою нечуваною провокацією, чи сила переконання ватажків?

Переміг Меллокі, повівши за собою старателів у місто, на мітинг. На перехресті вулиць він скочив на підводу й виголосив палку промову, пересипану дотепами та ущипливими репліками на адресу уряду. Меллокі О’Дуайр був чудовий промовець і дуже показний чоловік: шести футів на зріст, з гривою золотистого волосся й пишною бородою — справжній тобі герой старовинних ірландських саг. Ніхто краще за нього не вмів утихомирити натовп і порозумітися з людьми.

Того вечора Меллокі переконував старателів не давати в руки ворогам зброї проти себе — не нападати на в’язницю і не встрявати в бійку з поліцією. Він нагадав їм, що уряд тільки й чекає приводу, щоб звинуватити старателів у заколоті. А вони ж стоять за право, за справедливість, і всі чесні люди, які здатні відрізняти правду від кривди, підтримують їх.

Так, проти старателів затіяли підлу провокацію, але досі вони вміли зберігати дисципліну й вірність прийнятим рішенням. Треба й надалі уникати необачних дій, не робити нічого зопалу, щоб не завдати непоправної шкоди організації і не позбавити себе можливості продовжувати боротьбу. Тепер, коли арештоване майже все керівництво, боротися треба ще рішучіше. Боротися до кінця, аж поки самовпевнені йолопи з Перта не дістануть по шиї і кожен старатель поверне своє право на розсипне золото.

На Меллокі О’Дуайра дивилися тепер як на ватажка. Куди б він не йшов того вечора, його скрізь супроводила охорона з двохсот-трьохсот чоловік. Дізнавшись, що біля в’язниці знову зібрався натовп, він негайно подався туди, щоб відвернути лихо, якого могли накоїти підхмелені