Фараон - Болеслав Прус
Фараон пригадав собі поклони Гергора, погляди Мефреса і тон того й другого. З-за удаваної ввічливості весь час проглядала пиха й зневага до нього… Йому потрібні гроші, а вони обіцяють йому молитви, ба навіть насмілюються казати, що він не єдиний володар Єгипту.
Молодий володар мимоволі усміхнувся: йому спали на думку наймані пастухи, які кажуть власникові череди, що він не має права робити з нею те, що хоче!..
Але, з другого боку, йому було не до сміху. В скарбниці ледве тисяча талантів, якої, з огляду на дотеперішні розміри витрат, могло вистачити на сім чи аж на десять днів. А що далі?.. Що скажуть урядовці, слуги й насамперед воїни, які не тільки не одержуватимуть платні, а просто голодуватимуть?..
Верховні жерці знали таке становище фараона, і якщо вони не поспішають йому допомогти, значить, хочуть його погубити… і то погубити за ці кілька днів, навіть до поховання батька.
Рамзес пригадав один випадок із свого дитинства. Він ще був у жрецькій школі, коли на свято богині Мут серед інших розваг показали найславетнішого в Єгипті блазня. Цей артист вдавав невдаху велетня. Коли він наказував, його не слухали, на його гнів відповідали сміхом, а коли він, щоб покарати напасників, схопився за сокиру, вона поламалася у нього в руках.
Нарешті, на нього нацькували лева, а коли беззбройний велетень почав тікати, виявилося, що за ним женеться не лев, а свиня в лев’ячій шкурі.
Учні й учителі реготали до сліз із цих пригод; але малий царевич сидів смутний: йому жаль було чоловіка, який поривався до великих вчинків, але падав, осміяний.
Та сцена й почуття, яких він зазнав тоді, зараз ожили в пам’яті фараона.
— Такими вони хочуть зробити й мене, — сказав він сам до себе.
Його охопив розпач, бо він відчув, що разом з тим, як буде видано останній талант, скінчиться його влада, а з нею й життя.
Та враз його думки звернулися в інший бік. Фараон зупинився посеред кімнати, міркуючи:
«Що може мене спіткати?.. Тільки смерть… Я одійду до моїх славних предків, до Рамзеса Великого… Але ж я не зможу їм сказати, що загинув, не захищаючись… Бо після всіх нещасть земного життя мене вкрила б вічна ганьба…»
Як це він, переможець під Содовими озерами, мав би поступитися перед купкою облудників, з якими впорався б один азіатський полк!.. Виходить, через те що Мефрес і Гергор хочуть правити Єгиптом і фараоном, його воїни мусять голодувати, а мільйон селян — працювати без відпочинку?.. Хіба ж не його предки збудували ці храми?.. Хіба не вони наповнили їх здобиччю? А хто вигравав битви: жерці чи воїни?.. Отже, хто має право на ці скарби: жерці чи фараон і його військо?
Молодий фараон знизав плечима й покликав до себе Тутмоса. Незважаючи на пізню пору, царський улюбленець з’явився відразу.
— Ти знаєш, — сказав йому фараон, — жерці відмовилися позичити мені гроші, а тим часом скарбниця порожня.
Тутмос випростався.
— Накажеш, святий володарю, кинути їх до в’язниці?.. — спитав він.
— А ти б зробив це?..
— Немає в Єгипті офіцера, який завагався б виконати наказ нашого володаря і полководця.
— В такому разі… — мовив поволі фараон, — в такому разі… не треба нікого ув’язнювати. Надто я могутній для цього і надто зневажаю їх. Падло, яке людині трапиться на дорозі, вона не стане ховати в ковану скриню, а обійде його.
— Але гієну саджають у клітку, — шепнув Тутмос.
— Ще рано, — відповів Рамзес. — Я мушу бути ласкавим до цих людей, принаймні до поховання мого батька, бо вони могли б зробити щось його достойній мумії і порушити спокій його душі… А тепер піди завтра до Гірама і скажи, щоб він прислав до мене того жерця, про якого ми з ним говорили.
— Я зроблю це. Однак мушу сповістити тобі, володарю, що сьогодні люди громили будинки мемфіських фінікійців…
— Ого!.. Цього не треба було робити.
— І ще мені здається, — вів далі Тутмос, — що, відколи ти, володарю, наказав Пентуерові вивчити становище селян і робітників, жерці підбурюють номархів і знать. Вони кажуть, володарю, що ти хочеш розорити знать на користь селян.
— І знать цьому вірить?
— Є такі, що вірять. Але є й такі, які прямо кажуть, що це інтриги жерців проти тебе, святий володарю.
— А якби я й справді хотів поліпшити долю селян?.. — запитав Рамзес.
— Ти зробиш, володарю, те, що тобі схочеться, — відповів Тутмос.
— Отака відповідь мені подобається! — радісно вигукнув Рамзес XIII. — Будь спокійний і скажи знаті, що вони не тільки не втратять нічого, виконуючи мої накази, а, навпаки, ще збагатіють і значення їхнє зросте. Багатства Єгипту треба нарешті видерти з рук негідників і віддати вірним слугам.
Фараон попрощався з улюбленцем і, задоволений, пішов спочити. Його хвилинний розпач здавався йому тепер просто смішним.
На другий день, близько полудня, його святості доповіли, що прийшла депутація фінікійських купців.
— Може, вони хочуть поскаржитися за напад на їхні будинки? — спитав фараон.
— Ні, — відповів ад’ютант, — вони хочуть піднести тобі дари.
І справді, кільканадцять фінікійців, на чолі з Рабсуном, прийшли з дарами. Коли фараон вийшов до них, вони впали ниць, після чого Рабсун пояснив, що вони, за давнім звичаєм, осмілюються покласти свої нікчемні дари до ніг фараона, який дає їм життя, а їхнім маєткам безпеку.
Потім вони почали викладати на столи золоті чаші, ланцюги, келихи, наповнені коштовними каменями. Сам Рабсун поклав на приступку трону тацю з папірусом, у якому фінікійці зобов’язувались постачити війську всякого спорядження на дві тисячі талантів.
Це був щедрий дарунок: усе, що принесли фінікійці, складало в сумі три тисячі талантів.
Фараон дуже ласкаво подякував відданим купцям, пообіцявши їм своє заступництво. Вони попрощалися з ним ощасливлені.
Рамзес XIII легко зітхнув. Банкрутство скарбниці, а отже, необхідність застосування насильницьких заходів проти жерців відсунулися ще на десять днів.
Увечері, знову в супроводі Тутмоса, до кабінету його святості заявився достойний Гірам. Цього разу він не скаржився на втому, а, впавши ниць, плаксивим
