Фараон - Болеслав Прус
— Я знаю про це. Ще кількасот років тому наші інженери розробили цей проект.
— А чому ж вони не викопали його досі?
— Бо жерці бояться, що до Єгипту прибудуть чужинці, які можуть зруйнувати нашу релігію, а разом з нею І їхні прибутки.
— А чи правда те, що Гірам розказував про людей, які живуть на далекому сході?
— Найщиріша правда. Ми давно знаємо про них, і не минає й десятка років, щоб ми не одержували з тих країн якогось коштовного каменя, малюнка чи виробу.
Фараон знову замислився і раптом запитав:
— Ти будеш мені вірно служити, коли я зроблю тебе моїм радником?..
— Служитиму вашій святості на життя й на смерть. Але… якби я став радником фараона, обурилися б жерці, які мене ненавидять.
— Як ти думаєш, їх можна подолати?..
— І навіть дуже легко! — відповів Саменту.
— Який був би твій план, якби я вирішив позбутися їх?
— Треба було б заволодіти скарбами Лабіринту.
— Ти б міг добратися до них?
— Я вже маю багато вказівок, а решту знайду, бо знаю, де шукати.
— А що далі? — спитав фараон.
— Треба було б підняти справу проти Гергора й Мефреса за державну зраду і за таємні стосунки з Ассірією…
— А докази?..
— Я знайду їх з допомогою фінікійців, — відповів жрець.
— Чи не виникла б через це якась небезпека для Єгипту?
— Ніяка. Чотириста років тому фараон Аменготеп IV повалив владу жерців, установивши віру в одного тільки бога Ра-Гормахіса. Звичайно, з цієї нагоди він забрав скарби з храмів інших богів… Але й тоді ні народ, ні військо, ні знать не стали на захист жерців. Про що ж говорити тепер, коли давня віра дуже підупала!..
— А хто ж помагав Аменготепові? — спитав фараон.
— Простий жрець Ей.
— Який після смерті Аменготепа IV зайняв його трон? — мовив Рамзес, пильно глянувши в очі жерцеві.
Але Саменту відповів спокійно:
— Цей випадок свідчить про те, що Аменготеп був недолугим володарем, який більше дбав про славу Ра, аніж про державу.
— Воістину, ти справжній мудрець!.. — сказав Рамзес.
— До твоїх послуг, святий володарю…
— Я призначаю тебе моїм радником, — мовив фараон. — Але в такому разі ти не можеш одвідувати мене таємно, треба, щоб ти жив у мене…
— Прости, володарю, але, поки члени найвищої ради не будуть у в’язниці за змову з ворогами держави, моя присутність у палаці принесе більше шкоди, ніж користі… Я буду служити й радити тобі, володарю, але таємно…
— І знайдеш дорогу до скарбниці в Лабіринті?
— Сподіваюся, що, перше ніж ти, володарю, повернешся з Фів, мені пощастить це зробити. А коли ми перенесемо скарби до твого палацу, коли суд засудить Гергора й Мефреса, яких ти, володарю, зможеш потім помилувати, тоді я, з твого дозволу, виступлю явно… І не буду більше жерцем Сета, який тільки одвертає од мене людей…
— І ти думаєш, що все піде добре?..
— Ручуся головою!.. — сказав жрець, — Народ любить тебе, володарю, отже, його легко підбурити проти зрадливих сановників… Військо слухає тебе, як ні одного з фараонів з часів Рамзеса Великого… Хто ж зможе нам протистояти?.. А до того ж ти, володарю, маєш за собою фінікійців і гроші — найбільшу силу в світі!..
Коли Саменту прощався з фараоном, той дозволив йому поцілувати свою ногу і подарував важкий золотий ланцюг і зап’ястя, оздоблене сапфірами.
Не кожен сановник здобував таку ласку за довгі, роки служби.
Відвідини й обіцянки Саменту сповнили серце фараона новою надією. О, якби пощастило здобути скарби Лабіринту!.. Адже за невеличку частину їх можна було б звільнити знать від боргів фінікійцям, поліпшити долю селян і викупити заставлені маєтки фараона. А якими новими спорудами збагатилася б держава!..
Так, скарби Лабіринту могли б розвіяти всі турботи фараона! Бо що з того, що фінікійці пропонують йому велику позичку? Позичку треба колись сплатити, та ще й з процентами, і рано чи пізно віддати в заставу решту царських маєтків. Це тільки відсувало розорення, але не запобігало йому.
Розділ п’ятдесят шостий
У половині місяця фаменут (січень) почалася весна. Весь Єгипет зеленів сходами пшениці, а на чорних клаптях землі гуртами снували селяни, що сіяли люпин, ячмінь, садили боби й квасолю. У повітрі стояли пахощі помаранчевого цвіту. Вода дуже спала, і з кожним днем оголялися нові смужки землі.
Приготування до поховання Осіріса-Мер-Амон-Рамзеса були вже скінчені. Священна мумія фараона вже була вкладена в білий футляр, верхня частина якого точно відтворювала риси небіжчика. Фараон, здавалося, дивився емалевими очима, а на божественнім обличчі його був вираз лагідного смутку — не за світом, який він покинув, а за людьми, які ще були приречені на муки земного життя. На голові у нього був єгипетський чепець в білі й блакитні смужки, на шиї — разки коштовного намиста, на грудях — зображення людини, що стоїть на колінах, з розкинутими руками, на ногах зображення богів, священних птахів та очей, що не належали нічому живому, а наче дивилися з якогось простору.
Так споряджене тіло фараона спочивало на коштовному ложі в невеличкій кедровій каплиці, стіни якої були вкриті написами, що вихваляли життя та вчинки небіжчика. Над тілом наче плив чудовий яструб з людською головою, а біля ложа небіжчика вдень і вночі вартував жрець, переодягнений богом Анубісом, з головою шакала.
Крім цього, був приготовлений важкий базальтовий саркофаг — зовнішня труна мумії. Саркофаг теж мав форму й риси мертвого фараона і був покритий написами й зображеннями людей, що молилися, священних птахів та скарабеїв.
Сімнадцятого фаменута мумію разом з її каплицею й саркофагом перенесли з «поселення мертвих» до царського палацу і встановили в найбільшій залі. Залу цю враз заповнили жерці, що співали жалобні гімни, придворні й слуги померлого фараона і насамперед його жінки, які так голосили, що їх було чути аж на тому березі Нілу.
— О повелителю!.. О повелителю наш! — кричали вони. — Чому ти нас покинув?.. Ти, такий гарний, такий добрий! Ти, що колись так щиро розмовляв з нами, чому ти тепер мовчиш?.. Адже ти колись любив наше товариство, а тепер ти такий далекий від нас…
А в цей час жерці співали:
Хор І. «Я — Тум, який є єдиний…»
Хор II, «Я — Ра, перший в його промінні…»
Хор І. «Я — бог, який сам себе творить…»
Хор II. «Який сам собі дає ім’я, і ніхто його не втримає між богами…»
Хор І. «Я знаю ім’я
