Джерело - Айн Ренд

Повернувшись до редакції, Вайненд зазирнув до відділу міських новин. Стоячи за високим столом, він списав великим синім олівцем величезний аркуш типографського паперу літерами, завбільшки з два сантиметри кожна: у блискучій і безжальній передовиці він осуджував усіх прихильників працевлаштування жінок. Його ініціали «ҐВ» наприкінці статті скидалися на спалах блакитної блискавки. Він не перечитав написаного — у цьому ніколи не було потреби, — лише жбурнув аркуш на стіл найпершого ж редактора, який потрапив йому на очі, та вийшов з кімнати. Пізніше, по обіді, коли Вайненд збирався вже йти з роботи, секретарка повідомила, що Еллсворт Тухі просить прийняти його.

— Запроси, — наказав Вайненд.

Тухі увійшов із обережною півусмішкою, наче насміхаючись із себе та зі свого боса, але з делікатним балансом: шістдесят відсотків іронії він скерував на себе. Знав, що Вайненд не хотів його бачити, й те, що його приймають, не на його користь.

Вайненд сидів за столом із люб'язно порожнім обличчям. Дві ледь помітні діагональні зморшки перетинали його чоло паралельно до підведених брів. Цей особливий вираз у нього на обличчі удвічі посилював емоцію і мав зловісний відтінок.

— Сідайте, містере Тухі. Чим можу прислужитися?

— О, я значно безцеремонніший, — весело відказав Тухі. — Я прийшов не просити про послугу, а запропонувати свою.

— Стосовно чого?

— Стоунріджу.

Діагональні лінії на Вайнендовому чолі поглибшали.

— Яку послугу Стоунріджу може надати газетний фейлетоніст?

— Газетний фейлетоніст — жодної, містере Вайненд. Але експерт із архітектури… — Тухі дозволив своєму голосу скотитися до насмішкуватого запитання.

Якби очі Тухі не уп'ялися нахабно у Вайненда, йому негайно наказали б забиратися геть із кабінету. Але той погляд сказав Вайнендові, що Тухі знає, як його мучать люди, які рекомендують архітекторів; і те, як затято він намагається їх уникати; і те, що Тухі їх перехитрив, домігшись цієї зустрічі задля мети, що Вайненд її не очікував. Зухвала витівка розважила Вайненда, на що Тухі й розраховував.

— Гаразд, містере Тухі. Кого ви хочете продати?

— Пітера Кітінґа.

— Ну?

— Даруйте?

— Ну то впарюйте його мені.

Тухі замовк, потім весело стенув плечима і перейшов до справи:

— Ви, звісно, розумієте, що я жодним чином не пов'язаний із містером Кітінґом. Я дію лише як його товариш — і ваш. — Його голос був приємно неофіційним, хоча і втратив дещицю впевненості. — Справді.

Я розумію, що здаюся банальним. Але що ще я можу сказати? Так сталося, що це правда. — Вайненд ніяк не відреагував. — Гадаю, я прийшов сюди, бо вважав за обов'язок поділитися своєю думкою. Ні, це не моральний обов'язок. Радше, це обов'язок естетичний. Я знаю, що ви вимагаєте найкращого в усьому, що робите. Для проекту такого масштабу, як ви замислили, немає кращого з нині живих архітекторів, який може дорівнятися до Пітера Кітінґа діловитістю, смаком, оригінальністю й уявою. Це, містере Вайненд, моє щире переконання.

— Цілком вам вірю.

— Вірите?

— Авжеж. Але, містере Тухі, чому я повинен зважати на ваші переконання?

— Ну, врешті-решт, я ваш експерт із архітектури! — він не зміг приховати роздратування в голосі.

— Мій любий містере Тухі, не плутайте мене з моїми читачами.

Після паузи Тухі відхилився назад і розвів руками у глумливій безпорадності.

— Щиро кажучи, містере Вайненд, я не сподівався, що мої слова якось на вас уплинуть. Отож не мав наміру продавати вам Пітера Кітінґа.

— Ні? А який ви мали намір?

— Хотів лише запитати, чи приділите ви півгодини часу комусь, хто зможе краще за мене переконати вас у здібностях Пітера Кітінґа.

— І хто ж це?

— Місіс Пітер Кітінґ.

— Чому я маю захотіти говорити на цю тему з місіс Пітер Кітінґ?

— Бо вона надзвичайно вродлива жінка і вкрай наполеглива.

Вайненд відхилив назад голову і голосно розреготався.

— Боже милосердний, Тухі, невже я такий передбачуваний?

Тухі спантеличено кліпнув.

— Справді, містере Тухі, я повинен вибачитися перед вами, якщо, показавши свої уподобання, спонукав вас повестися так грубо. Я й гадки не мав, що, крім усіх ваших гуманітарних справ, ви ще й сутенер.

Тухі підвівся.

— Вибачте, що розчарував вас, містере Тухі. У мене немає жодного бажання зустрічатися з місіс Пітер Кітінґ.

— Я й не думав, що воно у вас виникне, містере Вайненд. Не після моєї нічим не обґрунтованої пропозиції. Я передбачив це ще кілька годин тому. Насправді ще сьогодні вранці. Тому я взяв на себе сміливість приготуватися до ще однієї можливості обговорити з вами цю справу. Я наважився надіслати вам подарунок. Коли ви прийдете ввечері додому, ви його побачите. Потім, якщо відчуватимете, що я мав рацію, можете зателефонувати мені, я негайно прийду, щоб почути, бажаєте ви зустрітися з місіс Пітер Кітінґ чи ні.

— Тухі, це неймовірно, але мені здається, що ви пропонуєте мені хабара.

— Саме так.

— Знаєте, або цей фокус вам минеться, або ви втратите через нього роботу.

— Я покладаюся на ваше рішення, коли ввечері побачите мій подарунок.

— Гаразд, містере Тухі, я подивлюся на ваш подарунок.

Тухі вклонився і приготувався йти. Він був уже біля дверей, коли Вайненд додав:

— Знаєте, Тухі, незабаром ви мені набриднете.

— Я докладу зусиль, щоб це не сталося передчасно, — відповів Тухі, ще раз вклонився і вийшов.

Повернувшись додому, Вайненд уже забув про Еллсворта Тухі.

Того вечора у своєму пентхаусі Вайненд вечеряв із жінкою, в якої було біле обличчя, м'яке каштанове волосся, а в минулому — три століття батьків і братів, які вбили б чоловіка навіть за натяк на те, що з нею виробляв Ґейл Вайненд.

Лінія її руки, коли вона піднесла до вуст кришталевий келих, була така ж досконала, як форма срібного канделябра, створеного незрівнянним майстром — Вайненд захопливо дивився на неї. Відблиски свічок робили її обличчя таким вродливим, що він бажав, щоб вона не була живою, щоб він міг просто її роздивлятися, нічого не казати і думати, що заманеться.

— За місяць або два, Ґейле, — сказала вона, ліниво всміхаючись, — коли стане по-справжньому зимно й огидно, візьмімо «Я це роблю» і попливімо кудись до сонця, як ми зробили це минулої зими.

«Я це роблю» називалася Вайнендова яхта. Він ніколи нікому не пояснював цієї назви, хоча чимало жінок розпитували його про це. Ця жінка теж запитувала раніше. Зараз, оскільки він промовчав, перепитала:

— Між іншим, любий, що це означає — назва цієї твоєї чудової яхти?

— Це запитання, що я на нього