Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
час він намагається всіляко їй догодити – прибирає вдома, готує ве-
чері, зранку приносить їй в ліжко чай і гарячі бутерброди, начищає
до блиску її взуття, поливає квіти на підвіконні, але все те коту під
хвіст – вони надто рідко бачаться, переважно кілька хвилин ввечері у
під’їзді, коли вона повертається втомлена з роботи додому, або зран-
ку, коли він будить її ненав’язливою музикою й пахощами з кухні, але
в неї немає часу, тому вона залагоджує свій ранковий туалет не по-
жіночому блискавично, швидко намагається проковтнути бутербро-
ди з сиром і шинкою, для цього запиває чаєм, який одразу ж боляче
обпікає губи й піднебіння, в неї, вже цілком по-жіночому, одразу по-
гіршується настрій, вона щось кричить на нього і поміж тих криків
поспіхом розтає в дверях, аби ввечері зустріти його на східцях і знову
нагримати через якісь труднощі на роботі. І так – щоразу, щодня і до
безкінечності.
Протягом тієї першої ночі я бачу цей сон, здається, тисячі разів, і
щоразу все відбувається так само, в тих самих барвах і в тому самому
темпі. Маґдалена – невисока дівчина з рудим волоссям, вся обліплена
ластовинням, таке собі дівчисько, Пеппі довга Панчоха, цей вигляд
її суттєво пригнічує, тому вона всім і вся пробує довести власну сер-
йозність і значущість, через це ходить повсякчас насуплена, направо
й наліво розкидається іншомовними термінами, саме через це почала
палити, надає перевагу темному одягу. Втім, маю зазначити, що такий
набурмосений і показово серйозний вигляд рудого дівчиська змушує
чоловіків при її появі гарячково вигадувати різноманітні еротичні
пригоди, тож залицяльників у неї нескінченна кількість, що суттєво
впливає на ставлення до неї заздрісної жіночої половини колективу.
Не знаю для чого, але зі сну також дізнаюся, що та жіноча половина
(так, редакція зовсім маленька, в ній працює всього дві жінки – Маґ-
далена й та, інша, яку називаємо «жіночою половиною колективу»)
32
зовсім нещодавно перефарбувалася з брюнетки на блондинку з ме-
тою відвоювання чоловічих симпатій.
Сашко ж навпаки – непоказний і непомітний, навряд чи ви змогли
б його відрізнити у натовпі. Але я його відрізнити можу, бо бачив
щонайменше тисячу разів. Завжди охайно вдягнений, поголений, у
вічносиніх (так у моєму сні) джинсиках, акуратній футболці чи све-
трику й чорній шкірянці. Очі карі, волосся коротке, чорне, зачіска
– напівбокс.
Це три чверті мого сну, а зараз починається остання, четверта
чверть. Раптово у сні з’являюся я – виходжу з підземки на станції
метро «Осокорки» в Києві. Це той район, де знімають помешкання
Сашко й Маґда. Вони мешкають на тринадцятому поверсі будинку
номер п’ятнадцять по вулиці Урлівській, квартира номер 76. Сутеніє,
я виходжу з метро і прямую в сторону тієї самої Урлівської, прохо-
джу біля невеличкого ринку, який розкинувся біля самого входу до
підземки, переходжу вулицю, минаю величезний торговий комплекс
«Материк» (якщо вірити сну, то на другому поверсі там є чудова піце-
рія), запалюю цигарку, дивлюся вправо і – о всі святі! – чую як на не-
самовито реве двигун великого мотоцикла, як свистять, аж кричать,
гальма, з лівої від мене сторони і як на божевільній швидкості прямо
перед моїм носом, розсипаючи навсібіч іскри, пролітає величезне й
вже безформне тіло мотоцикла, безпомічно перекидаючись дорогою
й тягнучи за собою закляклі від страху й несподіванки тіла двох паса-
жирів. Я роблю крок назад, на тротуар, розуміючи, що аварія трапи-
лася з моєї вини, потім в лихоманці біжу до купи металу й людських
тіл, підбігаю ближче й в місячному світлі бачу, на дорозі з широко
розплющеними очима лежать Маґда й Сашко. Минає всього мить,
перед очима я бачу вже застиглий кадр тої фотографії з виставки, і в
гарячому поту прокидаюся.
СОН ДРУГИЙ
Любов Олексіївна працює вчителем хімії в школі маленького про-
вінційного містечка. Вона класний керівник 7-Б класу, який, власне,
й вчиться в шкільному кабінеті хімії. У класі 32 учні, приміщення до-
33
сить просторе, на подвір’я, де відбуваються шкільні лінійки, виходить
аж вісім вікон. На всіх підвіконнях розкладені чистенькі горщики з
ретельно доглянутими квітами, на стінах розвішані класний куток,
розклад дзвінків, державна символіка України, невеличкі кошики
зі штучними квітами, в кутку класу – вішак, на який діти навісили
гору свого зимового вбрання, над дошкою – насуплений Тарас Гри-
горович. Підлога пофарбована в темно-червоний колір, біля вхідних
дверей і на відтинку між партами – мокрі плями й невеличкі калюжі
розталого снігу. За вікном – зима 1999 року, падає лапатий сніг, і всі
школярі меланхолійно задивляються на вулицю, крізь запітнілі шиб-
ки бачать, як там гасає дітвора молодших класів, які вже відбули свої
чотири уроки і тепер розважаються ковзанками й сніжками.
7-Б сидить на шостому уроці, половина дітей голодні, як звірі, ре-
шта – сонні, як мухи. Триває урок хімії. Любов Олексіївна як завжди
починає зі старої пластинки – мовляв, цього тижня клас ну вже зо-
всім розійшовся і так далі тривати не може, вона вже не витримує, всі
вчителі скаржаться їй, як класному керівнику, і так вічно тривати не
може, вона вже неодноразово попереджала їх, вірила в їх, дітей, обі-
цянки виправитися, але дива не сталося, тому вона просто змушена
(саме «змушена», вона з легеньким притиском вимовляє це слово) на-
ступного тижня провести батьківські збори.
Далі – аґласітє вєсь спісак – триває перекличка присутніх. Сьогод-
ні, як це не дивно, на уроці присутні всі учні, всі сто відсотків. Любов
Олексіївна нарешті диктує дітям дату й тему уроку, потім поволі під-
водиться, йде до дошки й починає писати якісь формули. Деякий час
нічого не чути, лише рипіння крейди об дошку, часом хтось з учнів
голосно позіхає, під кимсь скриплять дошки підлоги. Вчителька до-
писує якесь простеньке рівняння, коли з середнього ряду в її сторону,
голосно розсікаючи повітря, вилітає згорток туалетного паперу, ще-
дро просякнутого синіми чорнилами. Ця мініатюрна бомба зачіпає
краєчок плеча класної керівнички і з глухим звуком розбивається
об шкільну дошку, густо помереживши обличчя й білу
