У череві дракона - Микола Данилович Руденко

У ШІЗО харчують так: через день з гуркотом відмикається кормушка — і свідок Єгови Микита Черняк подає миски з ріденькою баландою, її поживність вимірюється калорійністю дров: раз гаряча, отже, калорійна. А поміж цими днями — кухоль окропу й шмат хліба, що нагадував глину.

Та якщо ти оголосив голодовку — то вже інша річ: тобі приносять такі страви, від яких людина й на волі не відмовиться, їх наказано ставити на залізобетонний стіл, щоб вони цілий день дратували своїми запахами. Витончене катування, котрого ти не міг позбутися: спорожнити миску в нужник — і гріх (бо то ж таки людська їжа!), і водночас це вже була б формальна ознака припинення голодовки, бо миска спорожніла. А якщо спорожніла, то можна заактувати, що ти все принесене з’їв. Я страждав не так від голоду й холоду, як від неможливості присісти хоча б на півгодини. Щоденно по шістнадцять годин змушений був тупцювати на ревматичних ногах — аж доти, доки прапорщики не відмикали нари.

Причина полягала в моєму фронтовому пораненні: іще в сорок першому розривною кулею мені потрощило кістки таза й крижі — я міг ходити, навіть переносити чималу вагу, але сидіння для мене годилося лише таке, яке зручно підпирало спину.

У ШІЗО довкола масивної залізобетонної споруди, котру лише умовно можна назвати столом, вишикувалось четверо залізобетонних «пнів». Але вони були споруджені на такій відстані від «столу», щоб ти, порушнику, не міг опертися об нього ліктями. Все тут, бач, враховано — справжня індустрія катувань. Більше того: при Міністерстві внутрішніх справ є спеціальний науково-дослідний інститут, який займається розробкою норм і методики утримання в’язнів. Отже, оте залізобетонне «вмеблювання» для когось стало вдячною темою дисертації. Ми навіть бачили двох таких «учених» — приїздили в табір, щоб звірити з життям свої «наукові» теорії.

Підлога в ШІЗО була дерев’яна — досягнення наших попередників, які багато років обігрівали своїми тілами залізобетон, доки домоглися, щоб його застелили дошками. Але під стіною, посеред якої сіріло замуроване кригою невеличке віконце, лишилося щось схоже на низеньку призьбу. Вся вона обросла крижаною кожушиною. Мені не лишалося нічого іншого, як лягати на підлогу й привалюватися до неї плечима. Я добре розумів, що отакі перепочинки мені дорого обійдуться, але не мав сил від них вберегтися.

Час від часу клацало скляне вічко в дверях, через яке наглядав за нами черговий прапорщик. Відтак гриміла кормушка — наглядач наказував мені встати з підлоги, бо це було порушення карцерного режиму. Моїх пояснень мовби й не чули. Зрештою, я написав заяву до санчастини — мовляв, інвалід Вітчизняної війни, отже, прошу принести до ШІЗО хоча б нормального стільця. Отримав письмову відповідь лікаря: категорично забороняється лежати на підлозі, бо це може спричинитися до загострення остеохондрозу. І все. Відповідь мудра: сказати так, щоб нічого не сказати.

У карцері нас було троє — я, Семен і Стріха. Мені знову так заболіли крижі, що я ледве не впав, — довелося лягти на підлогу. Голова лежала на бетонній призьбі, вкритій білою кригою.

— Ні, це не гаразд, — буркнув Стріха й підморгнув Семенові: мовляв, затули вічко в дверях. Семен розгорнув газету й позадкував з нею до дверей, а Стріха тим часом, оголивши власну спину, почав стягувати сіру вовняну хустку. Кинувши її мені, сказав:

— Обмотайтеся. Марія залишила.

Обгорнувши поперек, я відчув велике полегшення. Вовна завжди мені допомагала, гадаю, не самим лише теплом, а й статичним електрострумом. Це була моя гіпотеза. Тепер я з півгодини міг посидіти на залізобетонному «пні».

— Як це вам вдалося пронести? — майже пошепки запитав Семен бандерівця, доторкнувшись рукою до мого поперека.

— Вдалось, — позираючи на вічко в дверях, відгукнувся Яків. — Вони мені тільки плечі обмацали. Не роздягали.

Згодом ми пошкодуємо, що не утримались від цієї розмови. Ми й раніше підозрювали, що в ШІЗО вмонтовані мікрофони, але наглядачі ніколи так швидко не реагували на нашу необачність. По суті, вони цим також виявили необачність, бо не мали права виказувати, що підслуховують.

Залізні двері з гуркотом відчинилися, й до камери, перевалюючись з ноги на ногу, мов відгодований гусак, вкотився підполковник Жлоб. Він не розлучався з портфелем, в якому виносив із зони забитих кроликів. В таборі було невелике господарство, але не для зеків, звичайно. Портфель Жлоба нагадував його самого — був завжди роздутий, ніби страждав від ожиріння.

Жлоб наказав мені зняти карцерну куртку — й одразу ж побачив, що мій поперек обв’язаний хусткою.

— Заберіть, — наказав прапорщикам. Вираз обличчя в нього був такий, мовби я вчинив жахливий злочин, а він, Жлоб, прийшов, щоб утвердити справедливість.

— Ви кривдите інваліда Вітчизняної війни, — вступився за мене Семен. — Фронтові рани покаранню не підлягають.

— Тут немає інвалідів війни, тут є особливо небезпечні державні злочинці. Вам ясно, Гейць?

— Будемо скаржитися.

Три підборіддя підполковника Жлоба затряслися так, начебто вони ховали регіт. Це їм вдавалося. Але ж вони давилися отим схованим реготом, буцімто галушками, — і тому драглисто тряслися. Тим часом очі підполковника продовжували монолог стосовно права. Самі тільки очі.

«Можете скаржитися — хто вас почує? Радянська влада таких, як ви, не слухає. Знаю, Гейць, ви мені скажете: а що це, власне, таке — радянська влада? За Леніна — одне, за Сталіна — друге, за Хрущова — трете. І те де, і те пе. Яка ж вона насправді?.. Наївна ви людина — Семен Гейць. Запам’ятайте: радянська влада — це я. Зрозуміло?.. Нехай там вожді один одного розвінчують — мені це не загрожує. Вожді приходять і відходять, а Жлоб лишається».

Я відмовився знімати хустку. Наглядачі самі здерли її з мого тіла — відкрилась велика вирва на моїй спині. Але