У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Андрію Карповичу! До нас приєднався Стріха. Теж голодує. І заяву написав.

Це справді була надзвичайна подія. Терміни ув’язнення у бандерівців були незрівнянно більші від наших, отож слід було так витрачати сили, щоб завчасно не згоріти в сутичках з тюремниками. Крім того, траплялося чимало випадків, коли найзатятіших перепускали через суд, котрий доволі швидко знаходив «додаткові злочини» — і тоді людину розстрілювали. Або, як казали в’язні, підводили під вишку. Вранці, коли табір вирушив до їдальні, а голодувальники тим часом займалися іншими справами, я запитав Стріху:

— Навіщо ви це зробили?

— А ви навіщо? — буркнув він якось болісно, мовби я його скривдив. Зрозумівши, що розмова зараз не складеться, я відклав її на вечір.

Протягом трьох днів голодувальникам належало працювати разом з іншими, відтак їх мали ізолювати. Нам із Михайлом випала денна зміна. За годину перед закінченням зміни до наших вороних (так Михайло величав казани) завітав Приходько. Його призначили відповідальним за сушильню — зеки жартома називали Приходька паном директором. Приходько також умів пожартувати. Поговоривши з ним хвилин двадцять, ти вже не звертав уваги на його каліцтво — стежив за обличчям, що світилося гумором. Але сьогодні він був неговіркий, похмурий. Усівся в запорошеному вугіллям кутку, де на дошки було накидано старих бушлатів — ми там інколи перепочивали. Загострена донизу деревина, що слугувала протезом ноги, була націлена на нас із Михайлом. Важке тіло привалилося до стіни, єдина рука не випускала костура. Враження було таке, ніби Приходька ось-ось ударить серцевий напад.

— Панові зле, — занепокоєно мовив Михайло. — Ось валідол.

Але Приходько заперечливо крутнув головою.

— Не треба… Щойно старший кум зі мною розмовляв. Самі знаєте, чого домагався.

Кумом називали опера. Старшим кумом — також опера, але від КДБ. У нашому таборі ці обов’язки виконував майор Крилов. Чого він домагався — можна було й не пояснювати. Майже кожному пропонував працювати «на фірму» — і хто давав згоду, тому назад стежки вже не існувало. Із завербованим зеки скоро уникали будь-якого спілкування, людина ставала безнадійно самотньою — і то вже був шлях до загибелі.

— Ви гадаєте, я справді щось від них приховував? Де там! — бідкався Приходько. — Усе виклав іще років тридцять тому, коли з госпіталю виписався… А мені у відповідь: «Живіть спокійно, Макаре Трохимовичу. Ніхто вам лихого слова не скаже. Ви свої гріхи кров’ю змили». І що ж ви гадаєте? Тридцять років ніхто ні слова. А відтак буцім на бесіду викликали. І такі ж вони люб’язні. Куди твоє діло! Ледве не цілуються зі мною. Почали мене умовляти, ніби моя згода була потрібна. Мовляв, нові обставини відкрилися. Ваш підрозділ брав участь у каральній акції проти партизанів. А ви це приховували… Ах, Боже ти мій! Як же я міг приховувати? Раз їм відома моя частина, то й усе інше відомо… Дав я тоді дрижака, що й казати. Але ж не сам я до німців переметнувся — вони всю нашу роту в полон захопили. Куди ж було діватися? Тільки на той світ… Ну, стріляв по болоту, через яке партизани відходили. Та хіба ж я нехрист який, щоб по своїх стріляти? Усі кулі по молоко ганяв…

Ми з Михайлом мовчали. Про що було говорити? Таких розмов тут уже ніхто не слухав — лише удавали, що слухають. Але те, що Приходько мовив далі, становило певний інтерес.

— Я, Андрію Карповичу, — звертався він до мене, — добре розчовпав їхню політику. Це, знаєте, політика сільської господині, що грядку порає. Еге!..

— Як це розуміти? — запитав я, ховаючи усмішку.

— А так. Сьогодні один овоч поспів, завтра другий… Ви погляньте: держава двічі нас використала. Спершу використала як солдатів — вдали, що не знають про нашу службу в поліції. Навіщо знати? Нехай собі йде в окопи. Уб’ють — перед Богом відзвітує, а виживе — перед державою… По війні забирали тих, хто здоровіший та міцніший. Сталінські будови комсомолові приписували, насправді… А з мене яка користь? Та надходить час, коли й пустотілу редиску виривати доводиться… Тут що головне? Щоб для пропаганди харч не виводився. Патріотичне виховання… В газетах нас так розписують, ніби ми тікали, ховалися, а пильні чекісти через тридцять років виявили.

А хто з нас ховався? Щось я таких не знаю. Просто в чекістів свій розклад є — коли кого хапати… Ось вам і друга користь від нашого брата. Є ще й третя…

— Яка?

Це запитав Михайло.

— Ось яка. Ми для чекістів — ніби солідол високоякісний. Вони нами свою машину змащують. Якби нас не було, навіщо їх стільки? Отож нас треба економно використовувати, щоб на довше вистачило. Бо як нас не буде — їх теж скорочувати почнуть. Хіба ж не так?..

Як правило, ми збиралися в умивальнику. Місце незатишне, зате наглядачі не могли причепитися: жодна інструкція не забороняла «зборища» в межах секції. Бо як можна заборонити те, що становило суть табірного життя? До того ж нас і зігнали в табори, щоб ми купчилися в тісняві. Отже, «зборища» — ініціатива не наша, нас зібрали докупи самі відомі органи.

Майже завжди це були колективні чаювання. Чаю ми отримували по 50 грамів на місяць — слід було дивуватися, як його нам вистачало. Щоправда, ми заварювали «вторяки», «третяки» тощо. А на додаток мали доволі мордовської «кави»: висушене коріння кульбаби. Треба мати розвинену фантазію, щоб це коріння здалося кавою, але фантазії нам не бракувало.

Та цього разу чаювання було скасоване: адже ж ми почали голодовку.

Першим узяв слово огрядний, широколиций Сидоров:

— Колеги! Ми ще не знаємо цього Стріху — що воно за птах. Але ж добре знаємо, що ніхто із