У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Спершу мені видалося безглуздим оце словосполучення — дядько Параска. Навіть хотілося виправити — мовляв, не дядько, а тітка. Згодом ніби розвиднятися почало — моя пам’ять продиралася крізь нагромадження років і подій. Продиралася туди, де в кожної людини живе світило душі — сонце її дитинства.

Часу для споминів у нас із Яковом доволі — цілих чотири місяці. Мабуть, правду кажуть: не було б щастя, та нещастя помогло. Спасибі тобі, режимнику Жлобе, ти вельми прислужився своїм ПКТ. Ходімо, Якове, ходімо в наше дитинство. Отже, додому. Бо всі інші домівки, які потім з’являться у нашому житті, лише тимчасові пристановища на шляху до цвинтаря. Вічно жива домівка та, де ти народився, де вперше зіп’явсь на дитячі ноги, де на твоє чоло упали найперші краплини з неба, про які твоя матуся мовить:

— Свят, свят. Ось і тебе, синку, дощик окропив. Щоб ти добрим козаком виріс.

І перехрестить тебе, малого, так, як тільки мати вміє перехрестити. То буде твій хрест земний, який ніколи тебе не полишить. Не полишить навіть тоді, коли ти сам його відцураєшся.

— Яків?! Той самий Яків?..

— Той самий.

— А Марія?

— І Марія та ж сама.

Ми підхопилися з матраців і завмерли в братських обіймах.

А вранці, розломивши хліб, помітили паперову капсулу — не більшу від жолудя. Читали не губами — самими очима:

«Дорогі наші Слава Йсу! Радуймося! Христос народився! Ми з вами бережіть сили повідомте, що потрібно.

Обіймаємо Михайло»

Тепло й затишно зробилося нам від отого щирого привіту. Здалося, що камеру осяяло неземне світло — світло одухотвореного Всесвіту.

Життя без спалахів радості неможливе. І такі спалахи часом освітлювали наші зболені душі.

Чотири місяці ПКТ — то було життя в суверенній державі, яка називається Дитинством.

Наші хати гніздилися поруч, але хата Якова здавалася показнішою — вона була під бляхою. Щоправда, бляха давно зотліла — вже років п’ятнадцять її не фарбували. Десь, мабуть, з часів дореволюційних. А воно ж як покотилися бойовиська понад світом іще в чотирнадцятому, то й років сім не припинялися. Ніби мерці, зариті на полях похапцем, без домовини, ремствуючи на свою долю, тягнули до себе живих.

У наступне десятиліття можна було й полагодити іржавий дах, але ж батько Якова повернувся додому без ноги, на милиці — де вже йому лазити по гуркітливій крутизні, що обсипалася рудою порохнею, мов зашкарублою глиною? Він таки спромігся дати життя рудоголовому шибеникові, якого охрестили Яковом, але вже не міг нам’яти йому вуха за злодійкувате шастання по чужих садках та баштанах — поховали небораку під високими акаціями, на яких ми безборонно об’їдали білі суцвіття, що в нашій мові називалися «вареничками».

У мене теж не було батька — його привалило в шахті. Невесела доля безбатченків здружила мене з Яковом — ми разом ходили в Дубову балку, де родило терену видимо-невидимо. Наривали його повні відра, матері засипали в бочки й заквашували — потім було чим узимку поласувати. Язик від терену ставав схожим на терпуг, але смачнішу ягоду ми пробували тільки тоді, коли в сусідських садках визрівали вишні — попелясте полотно наших сорочок одразу ж бралося вогнистими цяточками, ніби пригаслими зорями, котрі небо списувало в наші загребущі пазухи.

Взимку ми, їжакуваті відчайдухи, бігали один до одного по пухнастій сніговій незайманості, залишаючи на ній п’ятипалі сліди від босих ніг. А тільки весняне сонце зганяло ніздрюваті сніги з пагорбів, ми, виклепавши із залізних обручів невеликі, схожі на стамески копачі, знаходили серед вовнистого моріжку лише нам відоме їстівне коріння. Нас не дуже непокоїло те, що пісок хрумтів на зубах і разом із нерозжованими корінцями потрапляв до наших шлунків. То було для них, шлунків наших, перше загартування, що відтак виявиться епохально необхідним. Скільки потім упаде на нас голодних років! Земля, на якій ми жили, не бачила голоду відтоді, відколи люди навчилися її орати. Ми були першим поколінням, на яке впав голод. Та й не один — покотяться вони, голодні лихоліття, страхітливими хвилями через наше життя.

Тим часом на вигоні, куди наша половина села вранці вигейкувала корів, почала з’являтися невідома людина, про яку й не скажеш, хто вона — чоловік чи жінка? За своєю статурою, оздобленою відповідними округлостями, начебто схожа на жінку, але зодягнена була по-чоловічому. Сьогодні навіть по селах чоловічий одяг на жінці нікого не здивує, але десь на початку тридцятих років такого дива не траплялося. До того ж ота невідома особа обличчям більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку. Рослинність над верхньою губою не можна назвати вусами, але ж засмальцьована кепочка з сукняним ґудзиком на маківці, насуплені брови, видовжена і звужена донизу щелепа, скручена з газети «козяча ніжка» в вузьких, зовсім не жіночих губах — усе це надавало обличчю навмисної зухвалості та грубуватого молодецтва. Жінки, не без осуду згадуючи цю особу, казали про неї «він», бо не бажали ганьбити власної статі, а чоловіки з тієї ж самої причини казали — «вона». А проте невдовзі питання про стать буцімто вирішилось остаточно, бо загадкова особа оженилась, а не заміж вийшла — факт цілком достатній, щоб штани й кепочка з ґудзиком були узаконені на людині, незважаючи на виразні округлості, які робили Івана схожим на Параску. Лише для нас, першокласників, усе було ясно: раз у штанях, отже, дядько.

Щоправда, поширились чутки, нібито Іван прибув до нашого села із Одинадцятої Роти,[1] де справді жив під іменем Параски, ходив у рясній спідниці й навіть доглядав (чи доглядала?) якогось беззубого дідуся, котрий називав його своєю жінкою. А коли дідусь помер, дядько Параска покинув Одинадцяту Роту і