У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Їх слід вважати військовополоненими, а не зрадниками батьківщини. Яку батьківщину вони зрадили? Радянський Союз ні психологічно, ні мілітарно не встиг стати їхньою батьківщиною. Для кожного з них батьківщиною лишалася земля, де впродовж тисячоліть жив їхній народ. Саме цю землю вони й боронили. Де ж тут зрада? Навпаки!.. Хто розтоптує патріотизм переможених, той знецінює патріотизм переможців. Рубає сук, на якому сидить. Рано чи пізно це дається взнаки.

Так казав Семен Гейць — людина фізично безпорадна, підсліпувата, короткозора. Та коли він починав говорити — де й бралася в нього сила!

Ми з Михайлом виходили на зміну саме тоді, коли зеки поверталися з робочої зони. Чи призвичаїться коли-небудь моє око до такого згромадження людських обрубків? Чи вухо моє довго ще зможе витримувати скрипіння десятків дідівських милиць? Коли мете хурделиця й холодна темрява ковтає безликі постаті — як мені шкода оцих нещасних! Так, я знаю, що серед них є справжні кати — особливо серед колишніх поліцаїв. Але ж безногими та безрукими вони стали вже тоді, коли разом із совєтами рушили на Берлін, щоб власною кров’ю змити вчорашні злочини.

— Розстебни бушлат, — наказує прапорщик людині на дерев’яній нозі. — Пора звикнути. Розстібатися слід на підході. Інших затримуєш.

Дід на милиці, незграбно потупцювавши, ворушить костуром порожній рукав бушлата.

— Сам розстібай. Хіба не бачиш?..

Виявляється, окрім лівої ноги, в нього немає іще й правої руки. А ліва рука за допомогою костура утримує від падіння його важке тіло. Це Приходько — недавній директор спиртово-горілчаного заводу. Його арештували два роки тому. Коли скінчиться термін ув’язнення, Приходькові має стукнути сімдесят п’ять років. Чи доживе?..

Нас із Михайлом також обмацують — мов ретельна господиня обмацує курку, перевіряючи: має вона знестися чи ні? Принизливий обряд, який зеки називають шмоном.

Коли ми трохи відійшли, Михайло смикнув мене за рукав куфайки.

— Поглянь туди, ближче до виходу. Бачиш нового? Це з наших. Позавчора прибув.

Я кинув оком на чорні постаті серед заметів — і завіяні снігом люди здались мені підстреленими граками, що не здатні летіти в тепліші краї, де сніг випадає нечасто, всю зиму триває благодатний чорнотроп.

— Бачиш?..

— Це отой кощавий?

— Авжеж. Видно, нездужає чоловік. Тюрма кого завгодно до кісток висушить. Ми його файно підгодуємо.

Так було заведено в таборі, що в день прибуття нового зека бандерівці кликали на чай бандерівця, політики — політичного тощо.

— Боюсь за нього, — мовив Михайло.

— Чому?

— Прикипів до вікна, не відірвеш. Цей черв’як підточує душу, мов плодожерка грушу. Може б, ви з ним побалакали?

Я непевно знизав плечима, на цьому розмова про нього й увірвалася. А наступного дня я зайшов до секції, де жив Михайло. Було це в неділю, в’язні займалися хто чим — лагодили одяг, читали вчорашні газети, писали листи. Біля сакраментального вікна застигла кощава постать у чорному з нашивкою на грудях, із якої можна взнати прізвище в’язня та номер загону. Нас називали чорнобушлатниками — на відміну від в’язнів особливо суворого режиму, що були вдягнені в зеленаво-смугастий одяг. Але той і той одяг після прання однаково линяв, ледь не вдвоє збігався — і вже десь місяців за три новий в’язень не відрізнявся від старих. Чорна куртка ставала брудно-сірою, штани вужчали й потворно коротшали — їх доводилося знизу доточувати випадковими шматками іншого кольору. У всіх нас вигляд був жалюгідний — якщо хтось хотів у такий спосіб принизити нашу гідність, то він, безумовно, досягав мети.

Кощава постать, що непорушно стояла біля вікна, поки що виглядала пристойно — якщо можна так сказати про людину, на якій, видно з усього, навіть дорогий костюм повинен висіти, мов на жердині. У сивому віночку волосся, що вже трохи відросло після стрижки, лисніла відполірована літами лисина. Серед сивини зрідка яскріла червона мідь — можна було вгадати, що цей чолов’яга був колись полум’яно-рудим. Брови також сиво-руді, а на обличчі вгадувалося давно розгублене ластовиння. Тепер це просто був глиняний колір шкіри. Як у всіх кощавих — переважно хворих на виразку шлунка — обличчя бандерівця було зморшкувате, ніс загострений, а очі глибоко позападали. Вони визирали із кістлявих очниць, мов жовтороті шпаченята зі своїх гнізд. Нашивка на грудях свідчила, що її власник мав доволі виразне українське прізвище — Стріха. Те прізвище збудило в моєму мозкові якийсь сигнал, але він так і не оформився в певну інформацію.

Помітивши мене, Стріха втягнув голову в плечі, скулився, але вікна не лишив. На мить мені здалося, що поміж нами проскочила якась іскра — щось телепатичне. Та ці таємниці людської сутності не піддаються жодним поясненням — в такому разі ліпше визнати, що тобі це просто видалося.

Нічого не мовивши, я відійшов. Відтак ми двічі випадково наштовхувалися один на одного — і кожного разу мені здавалося, що Стріха щось хоче сказати, але не наважується. Складалося враження, що він мене знає. Проте звідки міг знати мене якийсь там бандерівець? Правда, я чимало їздив по Вкраїні з літературними виступами, але ж моє ім’я звучало скромно, зали не ломилися від слухачів.

Минув місяць. Якось під час виходу в робочу зону капітан Жарков так крутнув руку Семенові Гейцю, що вона розпухла, мов колода. Капітан був невдоволений тим, що Гейць мляво повертався під час шмону. Він і справді повертався мляво — йому нездужалось, але температура була майже нормальна. Лікар йому відмовив у звільненні від роботи. Всі політв’язні, як це ми робили завжди, написали скарги на капітана. За Жарковим такі садистські виверти водилися й раніше. І завжди він обирав найслабшого. Скарги наші лишилися без відповіді. Тоді ми оголосили колективну голодовку.

Перед відбоєм до мене підійшов Семен Гейць. Руку він тримав на черезплічнику, під очима з’явилися синці. Він сам себе називав книжковим черв’яком. А проте це легко вгадувалося з його вигляду: вузькоплечий,