Вітри сподівань - Володимир Кільченський

У Переяславі в цей час перебувала польська комісія з перемир’я на чолі з воєводою Адамом Киселем, і члени її проживали в місті, були вільно розміщені на квартирування у городян. Одночасно сюди зібралося декілька іноземних послів, у тому числі з Угорщини та Московії. Окрім того, що побіля їхнього житла постійно несли варту охоронці з гетьманського полку, треба було оберігати їхнє життя під час прогулянок по місту. А ще — приглядати за ними, аби не мали зустрічей з якимись непевними особами.

Так, побазарювавши ще три дні, Іван, підійшовши до Гусака, сказав йому, що їх уже весь базар знає, що здогадуються про них.

— Возимо, возимо ті ж самі мішки, а не торгуємо. Побіля нас уже товпляться селяни, щоб купувати… Ціни ломимо, а вони торгуються, — розповів Петрові стурбований Іван.

Сотенний почухав потилицю і згодився з ним. Наступного дня не дозволив їм їхати на базар. Того ж вечора він підізвав Івана і з досадою мовив:

— На базарювання знайшлись охочі, а от як безперервно наглядати за місцем квартирування польської комісії — не можу домислити…

Іван окликнув свою трійцю козаків, і вони сиділи побіля кабиці, де весело потріскували від вогню дрова, та слухали бідкання Гусака щодо нагляду за поляками, які прибули з воєводою Киселем.

— Хтось із лиходіїв забив одного з них, а пляма падає на Хмеля. Не вбережемо — тяжко нам буде виплутатися, кари не минемо, — із сумом повідомив Петро і додав: — Завтра рушаєте шукати житло недалечко від цих ляхів. Нехай будуть у вас на очах. Згода? Гроші я вам виділю.

Після цієї розмови хлопці навідалися до своїх коней і, оглянувши їх, попрохали обозних пильно за ними стежити та робити вигони на околиці.

Після гарної вечері Іван підійшов до Христини, стримано повідомив, що вони на тиждень від’їздять по козацькій повинності. Жінка, знітившись, пустила сльозу та запитливо поглянула на Олексу. Іван з Овсієм, втямивши, що треба йти до своєї комірчини, спішно вийшли з хати.

— Важка жіноча доля… Прикипіла вона до Олекси, а ми — не володарі своєї долі… Хай хоч крапельку пийне пестощів чоловічих, — із сумом мовив Іван, а Овсій з видихом підтримав:

— Та й то правда…

Вранці на возах дісталися до міста і, розділившись по двоє, вирушили шукати дах над головою, домовившись говорити так: прийшли з-під Старокостянтинова, остерігаючись повернення панів. Запримітили придатний будиночок з господарськими будовами, і Іван почав стукати по дверях билом, що висіло просто на лутці. З будиночка виглянув чоловік і, ні про що не спитавши, запросив до господи. Коли хлопці повсідалися побіля дверей на лаві, доброзичливо промовив:

— Кажіть, чого стукали — міняти щось чи на постій? Від мене нещодавно вибрались одні. Чимало нині вашого брата, безхатченків ходить…

Домовились про ціну, і господар провів їх до притулку. У клуні були невеличка кабиця і широкий дощатий піл, такий, що могло і до десятка жильців розселитися. Іван з Олексою розташувались і вирушили на пошуки Степана з Овсієм. Зустрівшись із хлопцями на вулиці, намовили також проситися на постій до Трохима Негрія, так звали господаря будинку.

Того ж вечора Іван з Олексою попростували до шинку, де домовилися про зустріч з Гусаком. Петро сповістив, що завтра у Хмеля відбудеться урочиста церемонія: посли від ляхів вручатимуть йому гетьманські регалії. На майдані буде багато простого люду і козацького війська.

— Богдана є кому охороняти, а от ляхів можуть відлупцювати або ж і забити. Обібрали вони наш люд руський, — тихо говорив Петро Гусак, і хлопці кивали головами на знак згоди, попиваючи хмільний шинкарський мед.

Вранці наступного дня Петро майже всю сотню відправив слухати утреню, оскільки це був кінець першого тижня Великого посту. Іван і трійця його товаришів без снідання вирушили в Переяслав до храму. Вози залишили подалі від церковного майдану і, протиснувшись усередину храму, почали натхненно молитися та слухати молитовний спів батюшки. Іван стояв поряд з Олексою, і вони спільно благоговійно молилися. Після вінчання в Почаєві Іван не спромігся потрапити до храму і зараз, молячись, каявся у гріхах та згадував мимоволі щасливу мить вінчання з Марією.

Після закінчення літургії потягнулися віруючі — прийняти благословення батюшки, і хлопці також, поцілувавши правицю священика, просили благословення на ратну справу.

Тепер уже закалатали дзвони до зібрання козацької старшини та народу заради проведення урочистостей з врученням Богдану клейнодів Речі Посполитої та грамоти від Яна Казимира, якою він наділяв Хмельницького гетьманською владою всієї Русі.

Іван зі своїми хлопцями розмістилися поміж міщанами, які під час виходу на майдан Хмельницького з полковниками та старшиною рвонули ближче, аби розгледіти гетьмана, і ледве не розірвали ланцюг з охоронців. Ті були повернуті обличчями до народу, і під час натиску люду деяких звалили на спину. До них на допомогу кинулося з десяток дужих козаків. Нарешті народ угомонився, і тільки гамір висів над майданом. Іван також бачив їхнього гетьмана, який стояв у розкішному соболиному кобеняку цегляного кольору і в гарно оздобленій шапці з пір’їнами. Охоронці у червоних жупанах винесли бунчуки і два прапори та поставали навколо гетьмана і декількох полковників. Іван бачив, як на дахи ближніх будиночків і дерев вилазили дорослі та дітлахи, і майдан наче обквітчався з усіх боків людьми.