Вітри сподівань - Володимир Кільченський
— Христе! Підлий лою у світильник, а то згасне!..
Отямившись, господиня забігла в закуток печі і подала Іванові горщик. Іван підлив лою, і хата почала наповнюватися світлом. У гурті почулися зітхання, а потім всі разом взялися прохати Олексу, щоб розповідав далі.
Олекса не квапився. Було чути, як незвичайно забринів його голос і затремтіли пальці, коли підкручував вуса. Під зачарованими поглядами слухачок він прокашлявся і почав тихо говорити:
— Із середини ридвана війнуло на мене якимись пахощами, що міг би розчинитися в них від райської благості, і я, опустивши пістоля, вдивлявся в якусь істоту, що причаїлася в кутку, тримаючи поперед себе якесь порхало, немовби міх ковальський, тільки воно аж золотом відбивало… Осмілівши, я відвів маленьке рученятко з оцим порхалом і побачив білий як сніг ангельський лик ляської паняночки. Білі кучерики волосся прикривали її оченята. Я своєю п’ятірнею відвів їх убік і побачив, що це якась царівна. До того ж вона була гарна, як місяць на небі! Вона щось говорила мені, а я тільки бачив, як ворушаться її вуста і поблискують маленькі зубки — немовби в мишки.
Та щось її маленьке личко стало сердитим, і я здогадався, що вже досить витріщатися на неї. Почав я холонути від усього баченого і, вилізши з ридвана, замислився, а що ж воно далі буде. Темрява не чекала, допоки щось підходяще змикитю, і, взявши передового коня з цієї коляси, я повів його за собою до яру, на дні якого темніли куші ліщини. Коней з коляси не випрягав, а стриноживши мою Музу і коня мого вірного товариша та настинавши трави підібраною ляською шаблею, підкинув її чотирьом жеребчикам. Покрутившись по ярку, знайшов струмок і почав носити коням напитися. Допізна провозився з чималою живністю і заходився влаштовуватися до сну під цією колясою. А щоби коні не сполохались нічного звіра та не понесли пані з колясою, під колеса приладнав добрячі каменюки.
Зручно примостився під панською колясою, і вже очі почали злипатися, проситися на спочин. Та якісь нічні звірюки завели завивання та шаркотіння, а як десь далеченько завив сіроманець зубастий, то й заплакала паняночка, аж коляса здригалася. Вилаявся я так голосно, що примовкли ті звірини, що насмілилися шурхотіти недалечко від нашого лігвища. Виліз я з нагрітого місця і сиджу, роззираючись, як сторожовий пес при отарі овець.
Невдовзі зірочки на небі стали тьмяними, а тоді й геть заховалися, і почав накрапати дощик. Спочатку досить дрібненький, що навіть радісно стало, але потім припустився такий, що я заліз у прихисток знову під панську колясу. Та тут дверцята скрипнули і почувся лагідний голосок паняночки: «Ходь до мне, мжичка крапає…» Повернувся я, а вона стоїть вся в білому, почув, як у неї від холоднечі аж зуби виклацують. Тут і мене самого почало колотити так, що ледве зуби не повибивало. Стою собі, ані пари з вуст, неначе заціпило. А вона тоді простягнула своє рученятко і вимовила: «Прошу пана до коляси…» Зрушив я свої задубілі ноги, безтямно вклонився їй та ступив на підніжок. За мить уже був усередині панської коляси.
У темряві намацав лаву і тихо присів, а коли поряд мене примостилася панянка, то й дихати перестав. Зверху по острішку коляси дріботів дощ, інколи долинали покрики невдоволених дощем нічних птиць. Раптом неподалік почулося вовче виття. Паняночка так і прилипла до мене. Коні, злякавшись того виття, сіпнулися було бігти, але через каміння, яким я обіклав колеса, тільки шарпалися. За своїх козацьких коней я був спокійний: повибивають зуби сіроманцям. Скинув я свого каптана і, обклавши плечі паняночки, притулився до неї. Хоч там і плечики ті немовби якісь палички, тільки тепленькі… Не знаю, як вона мене на нюх переносила після моїх денних скачок на коні, а від неї були такі духоти, що мені знову ледве не запаморочилось…
Тут Христина відсунулась від Олекси, сердито дивлячись на нього, а тоді, побачивши дітей, що звисали з печі з відкритими від цікавості ротами, сердито просичала:
— Геть під ліжник!.. Витріщилися!
Дитячі голівки миттєво заховалися, а жіночки одночасно з козаками підсунулись ближче до Олекси. Степан Кукута, не витримавши, штовхнув під бік Олексу:
— Не тягни… А далі що було?..
Діти вже сховалися. Проте Олекса знав, що добряче всіх зачепив на свій «гачок», і, крякнувши, мовив:
— Добре було б цибухом затягнутися, а то щось морочно мені…
Та тут дістав стусана під бік від Івана, який сердито промовив:
— Не тягни вже. Скоро північ, а ти зі своєю панянкою…
Тільки жіночки якось дивно поглядали на Олексу, а той продовжив далі:
— Зігрівся я вже, хоч, ще раз промовляю, наче й грітися не було об що, але зуби перестали цокотіти. Чую, і вона вже неначе не так тріпотить… А та паняночка, як зігрілася, і шепче мені на вухо: «Чемний козак, шляхетського походження… Не позволить Стефу знівечить…» Та тут у мене неначе дідько й вселився: «Шляхетського, з діда й прадіда, — кажу їй. — Тільки за землю свою б’юся, аби не забрали…» А потім, неначе граблями, погладив її голівку і пригорнув до грудей. Вона мовчить і тільки здригається від плачу, мабуть, жаліє мене грішного. Сиджу я, тримаю її біля себе, плаваючи в її сльозах радості, що знайшла в мені прихисток. Далі втихомирилася та почала про щось розповідати мені, а я кивав головою і зрозумів лише, що говорить про якесь золото та славу від Речі Посполитої.
