Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Четвірка товаришів спішно вийшла за ворота і попрямувала, розтягнувшись ланцюгом, у напрямку майдану. Іван побачив, як по вулиці знову неквапливо їхали верхові, а за ними — до десятка саней, двоє з яких були напнуті халабудами.

Хлопці спинилися, притулившись до стіни будиночка, і дивилися на сани, котрі одні за одними пронеслися в бік Київського шляху. Яровий полегшено зітхнув і, повернувшись назад, підійшов до Олекси та радісно промовив:

— Понеслися… Гайда до Трохима!

Галасливо зайшли до Трохима Негрія. Іван домовився про те, що вони разом з жінкою Юстиною готуватимуть хлопцям гаряче вариво. Мовчазна та низько запнута хустиною Юстина подала до столу полумиски — один на двох їдоків, і Іван з Олексою, а Степан з Овсієм почали завзято сьорбати гарячий куліш.

Наступного дня хлопці угледіли, що знову з десяток саней весело промчали по вулиці, а через якийсь час від’їздили і московські посли. В обозі московитів було до п’яти десятків саней і стільки ж возів. Вони довгою вервечкою тягнулися по дорозі, а міщани висипали на вулицю та привітно махали послам, що від’їжджали.

Люди, які стояли поряд з хлопцями, говорили поміж собою: «Прийшли малим обозом, а від’їжджають — ого-го яким… Вози аж ломляться! Обдарував Богдан московитів».

Увечері, знову зустрівшись із Петром Гусаком, Іван почув від нього несподівані слова:

— Щось не так у Богдана з ляхами. Полковники тиснуть на нього, аби запровадив їх до Кодака!

Яровий слухав Петра, мислячи, як би втнути все непомильно та собі на краще. Ляхів розмістили нарізно по місту, і неподалік будинку Негрія залишились тільки ксьондз кармелітський Леонтовський та воєвода Кисіль зі своїм небожем та князем Четвертинським. Івану та його хлопцям доручалося спостерігати за ними надалі.

Із самого ранку, поївши гарячого, хлопці думали відпочити, проте Трохим, глянувши у вікно, підізвав Івана. Побіля будинку, де квартирував воєвода Кисіль, стояли козаки з полку Богдана і ляські комісари. Хто встиг доїсти, а хто ні — всі вискочили з Трохимової господи і почали прожогом одягатися та прилаштовувати зброю. Поляки рушили піхом по вулиці у бік майдану в супроводі кількох охоронців, а Яровий та його хлопці вийшли за декілька хвилин і попрямували за ними слідом.

Комісари походили по місту, завітали і в православну церкву, проте швидко звідти вийшли. Далі попрямували до костьолу єзуїтів і там затрималися. Їхня охорона вже почала тупцювати на місці, зігріваючись від холоду. Від костьолу поляки, чимось пригнічені, попрямували до свого житла, і до вечора ніхто з них більше не відлучався.

Цього вечора Гусак прийшов прямо до хлопців. Загуркотів у двері, і всі миттю схопилися за зброю. Проте за дверима обізвався сотенний, і його впустили до житла. Петро розповів:

— У Переяславі вже забили декілька ляських слуг, які самостійно ходили на базар за харчем, і чернь погрожує перебити всю комісію до ноги… З Києва прийшли вісті про тамтешні погроми і непослух. З’явилися поводирі з черні, які б’ють посполитих, топлять і рубають ляхів — і чоловіків, і жінок… Костьоли поруйнували, ксьондзів грабують… А хто не підкоряється — забивають до смерті. Про жидів і зовсім мовчу…

Сотник помовчав трохи, роззирнувся навколо і додав:

— Богдан невдоволений свавіллям, і, можливо, йтимемо до Києва. У Переяславі лишилися тільки зо два десятки ляхів разом з їхнім воєводою. Сидітимуть ці комісари ще довго. Хочуть і полонених у Богдана виторгувати. П’ять сотень тут, а серед них імениті є…

У кінці розмови Гусак повідомив, що козакам належить на завтра бути готовими до від’їзду, а їхніх коней доглянуть у дорогу їздові.

Іван випровадив сотенного і, поглянувши на Олексу, зрозумів, що той хотів би ще поквартирувати у Христини. Із сумом мовив:

— Бачу, Олексо, тобі добре було б у Христини. А мені в Чигирині мило, але така в нас з тобою доля!..

Вийшло на Олексине — після обіду Петро Гусак прислав за ними сани. Поспіхом розпрощалися з Трохимом Негрієм і виїхали у передмістя.

Увечері відбулася бажана зустріч четвірки козаків з господаркою їхнього прихистку. Хтось зі своїх попередив Христину про повернення хлопців, і це вони зрозуміли відразу: стежка до клуні була звільнена від снігу. З клуні, де вони мешкали, вибігла радісна Христя і запросила до себе в гості опісля влаштування. Іван першим зайшов у нещодавно полишене помешкання і від здивування аж прицмокнув язиком.

— Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопці, тут можна і надовго лишатися!

У клуні було тепло, стіни підбілено, а на долівці лежали новенькі квітчасті рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посміхався собі у вуса, а потім, не витримавши, мовив:

— Бачите, хлопці, як ми до людей — так і вони до нас!

Іван з Овсієм переглянулися і, сміючись, почали витягати з мішка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса і, діставши ляську бритву, заходився мантачити її об шкіряний черес, закріпивши один з його кінців до дверного руків’я.

— Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, від поспіху вуса собі не повідхвачуй, а то завтра Муза тебе не признає, — по-доброму пожартував Іван.

Всі зрозуміли, що сьогодні можна в Олексу