Віднайдений час - Марсель Пруст
Не загрівши собі місця у Парижі, я швиденько вернувся до санаторію. Хоча лікар приписав хворим режим цілковитої ізоляції, мені вручили в різний час два листи, від Жільберти й від Робера. Жільберта писала (десь так у вересні 1914-го), що, хоч як їй праглося залишитися в Парижі, аби швидше дізнаватися про новини від Робера, постійні рейди таубів на Париж нагнали їй такого холоду, надто їй лячно було за доньку, що вона втекла з Парижа останнім комбрейським потягом, але цей потяг до Комбре вже не доплуганився і досягти Тансонвіля вона прирозуміла селянською хурою аж по десятьох годинах труської дороги! «Можете собі уявити, що там чекало на вашу давню приятельку, — писала мені Жільберта, закінчуючи листа. — Париж я покинула, аби втекти від німецьких аеропланів, і марила, що в Тансонвілі мені буде як у Бога за порогом. Але не минуло й двох днів, як сталося те, чого вам і на думку ніколи не спало б: німці розбили наші війська під Ла-Фером і вже займали передмістя, німецький генеральний штаб, а за ним цілий полк зупинилися перед брамами Тан-сонвіля, і я мусила їх гостити, втекти було ніяк, потяги вже не ходили». Чи то німецькі штабники і справді були так добре виховані, а чи Жільбертиного листа проймав дух Ґермантів, посталих із баварського ложа і споріднених із найвищою аристократією Німеччини, але Жільберта правила про чудове виховання старшин і навіть шерегових, які тільки попросили її дозволу «нарвати незабудок, із тих, що росли над ставком», — і ці добрі манери вона протиставляла брутальній розперезаності французьких утікачів, які перед з’явою німецьких генералів пройшли потоптом по її маєтку, плюндруючи все, що трапить на очі. У кожному разі, якщо навіть Жільбертин лист був пройнятий духом Ґермантів, — інші сказали б: жидівським інтернаціоналізмом, радше несправедливо, як ми побачимо, — то лист від Робера, що я одержав десь так за місяць, виявляв скорше натуру Сен-Лу, ніж Ґермантів, ще й відбивав набуту ним ліберальну культуру, загалом цілком симпатичну. На жаль, Робер і словом не обмовився про стратегію, тему наших розмов у Донсьєрі, і не пояснював мені, якою мірою перебіг війни підтверджував чи спростовував його тодішні красномовні теорії.
Якщо він про щось трактував, то хіба про те, що від 1914 року вже змінили одна одну кілька воєн, і наука, здобута з кожної з них зосібна, впливала на долю наступних. Так, наприклад, теорію «клину» доповнила теза, що, перш ніж убити клин, слід артилерійським вогнем цілковито переорати терен, захоплений ворогом. Але потім констатовано, що, навпаки, така оранка унеможливлює марш піхоти та артилерії на місцевості, де тисячі вирв від снарядів стануть серйозною перешкодою. «Війна, — казав мені він, — не уникає законів нашого старого Геґеля. Вона у стані вічного становлення». Це було зовсім не те, про що мені найбільше хотілося дізнатися. Але ще більше мене сердило, що в листах не вільно було називати імена генералів. А втім, як свідчили скупі газетні вісті, командували не ті, ким я так цікавився в Донсьєрі, налаштований з’ясувати, хто з них виявить більшу звагу в цій війні. Жес-лен де Бурґонь, Ґаліфе, Неґріє вже віддали Богові душу. По майже на початку війни подав у відставку. Про Жоффра, Фо-ша, Кастельно чи Петена ми ніколи не згадували. «Друже мій, — писав мені Робер, — згоден, що такі слова, як «вони не пройдуть» або «ох же ж і вкрутимо ми їм хвоста» неприємні; у мене самого вони нав 'язнули в зубах, як «пуалю» тощо; звичайно, нудно мережити епопею, вживаючи виразів, які самі собою ще гірші за граматичні помилки чи похибки проти доброго смаку; суть їхня суперечлива й жахлива, це вульгарна афектація і претензійність, така нам ненависна, подібна до того, як деякі дотепники кажуть «коко» замість «кокаїна». Але якби ти бачив усіх цих хлопців, надто людей простих, робітників, крамарів, що ніколи б не відали, які вони герої, і померли б удома, у своєму ліжку, бачив, як вони бігають під кулями, аби врятувати товариша, підібрати пораненого офіцера, і як, поцілені самі, всміхаються, конаючи, бо лікар каже їм, що відбито у німців траншею,— я запевняю тебе, мій друже, що в цьому, мабуть, уся французька ідея, тут можна краще збагнути, що таке історична доба, яка видавалася нам у школі трохи зведеною на котурни.
Ця епопея така гарна, що ти, як і я, вважав би, що слова тут нічого не варті. Роден чи Майоль потрапили б створити шедевр із потворного, нікому не відомого матеріялу. Показавши таку велич духу, «пуалю» перестав бути для мене чимось таким, що пов ’язувалося в мене з якимось натяком чи жартом, як, наприклад, зі словом «шуани». І я чую, що це слово готові підхопити великі поети, так само як слова «потоп», «Христос» чи «варвари», які пишали вже величчю, перш ніж їх пустили в обіг Гюґо, Віньї та інші.
Я заявляю, що найкращі — простий люд, робітники, але й інші теж бувають зухи. Горопаха Воґубер-молодший, син посла, що дістав сім поранень, перш ніж загинув, хоча стільки разів вертався з вилазок без жодної подряпини, мав таку міну, ніби перепрошував і казав, що це не його провина. Чарівний був хлопчина. Ми з ним щиро заприязнилися, безталанним його батькам дозволено приїхати на похорон з умовою не надівати жалоби і, з уваги на обстріл, вдовольнитися п 'ятихвилин-ним прощанням. Мати, рослява лошиця, яку ти, певно, знаєш, звичайно побивалася, але, дивлячись на неї, ніхто цього б не сказав. Натомість батько був, бідачисько, у такому стані, що, запевняю тебе, я, збайдужілий уже до всього і зовсім бездушний, звиклий бачити, як на моїх очах голову товариша, мого співрозмовника, розчереплює раптом міна чи навіть відриває від тіла, не міг стриматися, завваживши розпуку бідолашного Воґубера — він нагадував тепер руїну. Даремно генерал утішав його, що
