Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц
Перед Кадьяновими очима знову постала ота жахлива картина: його дружина й дітки палають, метаються, жахливі, потворні бубони, він уже молиться, щоби Бог послав і йому, — але зараза його не брала. Потім — жахлива надія — Васко, наймолодший, здається, став поправлятися. І раптом — кров на губах синочка[66].
— Зустрінуся з ними, а ти молитви замов. У церкві, — навіщось уточнив він, хоча замовити молитви лише в церкві й можна.
Єлизар пішов далі, здригаючись від сліз, а Кадьян зостався.
* * *Ярош мерз на чатах (тепер його поставили вночі), а думки оберталися навколо пастки, в якій вони опинилися. Що робити? Що тут можна зробити? І, звісно, погляди на вороже військо навівали недобрі думки. А що, коли батько загине, а вони залишаться?
«Ні! Ні!!! Це сатана спокушає! Згинь! Згинь!!! Батьку, живи! Довго живи!!! Я не хочу твоєї смерті! Згинь, сатано!»
Але думка поверталася й точила, як хробак.
* * *Василько Єськович задумливо вертів у руках воєводин корд. Десь приблизно годину тому Єлизар пройшов до цього урочища, де береги давно щезлого озера сходилися в кут, а на скелі в незапам'ятні часи хтось висік зображення тура.
Цілу годину вони вичікували — чи дійсно один Єлизар, чи хтось іде його слідами.
Пошарпати обози — воно, звісно, непогано було б. І жоден віз, який удасться захопити, зайвим не буде. Проте... Як і всі волинські бояри, воював Василько років із чотирнадцяти — і не дожив би до своїх тридцяти семи, якби воював лише мечем, а не головою.
Що зроблять у відповідь вороги? Пришлють до місця нападу легку кінноту.
Снігопад скінчився, і, за всіма прикметами, нового не буде. Піде легка кіннота по слідах, і... А в боярина всього чоловіків із вісімдесят. І, хоча навіть прості кмети знають, як бити сокирою, а як рогатиною, а в тих, у кого луків немає, є пращі, — не дурімо себе. Півста справних воїнів на цю збираницю вистачить. Однак... Наказ є наказ.
— Єлизаре, ти непогано знаєш болота...
* * *Гріх було б сказати, що командування ворожого війська не розуміло можливості нападу на обози.
Навпаки, назустріч валкам, що повідставали, було послано аж три корогви. (Узагалі, їх слід було залишити з обозом, утім, була підозра, що Любарт устигне зібрати війська й дати бій на підступах до Белза, тому тоді боялися послабляти головне ядро.) Зовсім не випадково дві з трьох були угорські — чого зайвий раз ганяти своїх?
Польська корогва, зібравши докупи частину возів, яку надибали, вирушила до табору. Дві інші й далі рухалися на захід. Найчисленнішу легку корогву з Марамурешті вів молодий, проте дуже ранній боярин Костя Мушат. Волохи саме так вимовляли — не Костянтин, не Кость навіть, а Костя. Такою була повна форма імені. Значно менша корогва французьких найманців рухалася за волохами. І це не дуже влаштовувало боярина.
Так, із погляду військового мистецтва воно правильно — у разі нападу легкі лучники першими стануть до бою, а коли ворог викладе на стіл свої козирі — ударять важкі лицарі зі своїми слугами.
Та навряд чи хтось ризикне атакувати отаку силу, а якщо доведеться атакувати самим... Дуже бажав Мушат людей зберегти. І не лише тому, що прочитав отаке бажання в очах воєводи. Його це корогва, його, його власні люди — і яким же гучнішим є кожне сказане Костею слово, поки така бандерія стоїть за спиною.
Тож класти її за наказом Людовика... Не було в боярина такого бажання. А за Казимировим і поготів.
Так, а це що? Управно виє вовком оцей... Петру. Навіть сам Мушат засумнівався було. Утім, виття різне буває. Услухується командир у рулади й неначе доповідь чує: «Попереду вершники, але не схожі на ворога».
За кілька хвилин повернула колона, і вигляд оцих вершників сказав Мушатові все.
Утікачі! Чоловіків із десять.
Троє з охорони, решта повідрізала посторонки й помчала дорогою на конях, що кілька годин тому були запряжені в санки.
...Місце нападу не можна було з чимось сплутати. Посередині річки, що, замерзнувши, перетворилася на дорогу, зіяла величезна ополонка. Нападники стягли докупи те, чого не взяли із собою, і підпалили.
Костя подумав, що, мабуть, саме в цьому обозі везли запас смоли чи якоїсь іншої запальної суміші, яку планували залишити тим, кого посадили б у Белзі, у швидкому падінні якого не сумнівалися.
Картина була зрозуміла навіть для не дуже досвідченого вояка — охорони мало, вона не вірила в напад, за що й поплатилася.
Із засідки закидали стрілами...
— Слід чистий. По ньому дійдемо до самого лігва, — банерет[67] де ла Форс ще молодий — майже вся його родина й більша частина селян померли від «чорної смерті», тож він згадав про успіхи тих франко-неаполітанських лицарів, які колись пішли за Карлом-Робертом і отримали маєтки страчених ним угорських панів. Про те, що маєтки отримала одна п'ята, а чотири п'ятих — по шість футів землі на брата, — він чомусь не замислювався.
— Не треба лізти в лігво, коли невідомо, хто там, — старофранцузька і старорумунська схожі, до того ж Мушат не вперше спілкувався з Людовиковими найманцями, тож вони розмовляли суржиком.
— Там не може бути більш як десяток справних латників, решта — кутільє та просто віллани[68].
Костя знати не знав, хто
