Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Перед Кадьяновими очима знову постала ота жахлива картина: його дружина й дітки палають, метаються, жахливі, потворні бубони, він уже молиться, щоби Бог послав і йому,  — але зараза його не брала. Потім  — жахлива надія  — Васко, наймолодший, здається, став поправлятися. І раптом  — кров на губах синочка[66].

 — Зустрінуся з ними, а ти молитви замов. У церкві,  — навіщось уточнив він, хоча замовити молитви лише в церкві й можна.

Єлизар пішов далі, здригаючись від сліз, а Кадьян зостався.

Ярош мерз на чатах (тепер його поставили вночі), а думки оберталися навколо пастки, в якій вони опинилися. Що робити? Що тут можна зробити? І, звісно, погляди на вороже військо навівали недобрі думки. А що, коли батько загине, а вони залишаться?

«Ні! Ні!!! Це сатана спокушає! Згинь! Згинь!!! Батьку, живи! Довго живи!!! Я не хочу твоєї смерті! Згинь, сатано!»

Але думка поверталася й точила, як хробак.

Василько Єськович задумливо вертів у руках воєводин корд. Десь приблизно годину тому Єлизар пройшов до цього урочища, де береги давно щезлого озера сходилися в кут, а на скелі в незапам'ятні часи хтось висік зображення тура.

Цілу годину вони вичікували  — чи дійсно один Єлизар, чи хтось іде його слідами.

Пошарпати обози  — воно, звісно, непогано було б. І жоден віз, який удасться захопити, зайвим не буде. Проте... Як і всі волинські бояри, воював Василько років із чотирнадцяти  — і не дожив би до своїх тридцяти семи, якби воював лише мечем, а не головою.

Що зроблять у відповідь вороги? Пришлють до місця нападу легку кінноту.

Снігопад скінчився, і, за всіма прикметами, нового не буде. Піде легка кіннота по слідах, і... А в боярина всього чоловіків із вісімдесят. І, хоча навіть прості кмети знають, як бити сокирою, а як рогатиною, а в тих, у кого луків немає, є пращі,  — не дурімо себе. Півста справних воїнів на цю збираницю вистачить. Однак... Наказ є наказ.

 — Єлизаре, ти непогано знаєш болота...

Гріх було б сказати, що командування ворожого війська не розуміло можливості нападу на обози.

Навпаки, назустріч валкам, що повідставали, було послано аж три корогви. (Узагалі, їх слід було залишити з обозом, утім, була підозра, що Любарт устигне зібрати війська й дати бій на підступах до Белза, тому тоді боялися послабляти головне ядро.) Зовсім не випадково дві з трьох були угорські  — чого зайвий раз ганяти своїх?

Польська корогва, зібравши докупи частину возів, яку надибали, вирушила до табору. Дві інші й далі рухалися на захід. Найчисленнішу легку корогву з Марамурешті вів молодий, проте дуже ранній боярин Костя Мушат. Волохи саме так вимовляли  — не Костянтин, не Кость навіть, а Костя. Такою була повна форма імені. Значно менша корогва французьких найманців рухалася за волохами. І це не дуже влаштовувало боярина.

Так, із погляду військового мистецтва воно правильно  — у разі нападу легкі лучники першими стануть до бою, а коли ворог викладе на стіл свої козирі  — ударять важкі лицарі зі своїми слугами.

Та навряд чи хтось ризикне атакувати отаку силу, а якщо доведеться атакувати самим... Дуже бажав Мушат людей зберегти. І не лише тому, що прочитав отаке бажання в очах воєводи. Його це корогва, його, його власні люди  — і яким же гучнішим є кожне сказане Костею слово, поки така бандерія стоїть за спиною.

Тож класти її за наказом Людовика... Не було в боярина такого бажання. А за Казимировим і поготів.

Так, а це що? Управно виє вовком оцей... Петру. Навіть сам Мушат засумнівався було. Утім, виття різне буває. Услухується командир у рулади й неначе доповідь чує: «Попереду вершники, але не схожі на ворога».

За кілька хвилин повернула колона, і вигляд оцих вершників сказав Мушатові все.

Утікачі! Чоловіків із десять.

Троє з охорони, решта повідрізала посторонки й помчала дорогою на конях, що кілька годин тому були запряжені в санки.

...Місце нападу не можна було з чимось сплутати. Посередині річки, що, замерзнувши, перетворилася на дорогу, зіяла величезна ополонка. Нападники стягли докупи те, чого не взяли із собою, і підпалили.

Костя подумав, що, мабуть, саме в цьому обозі везли запас смоли чи якоїсь іншої запальної суміші, яку планували залишити тим, кого посадили б у Белзі, у швидкому падінні якого не сумнівалися.

Картина була зрозуміла навіть для не дуже досвідченого вояка — охорони мало, вона не вірила в напад, за що й поплатилася.

Із засідки закидали стрілами...

 — Слід чистий. По ньому дійдемо до самого лігва,  — банерет[67] де ла Форс ще молодий  — майже вся його родина й більша частина селян померли від «чорної смерті», тож він згадав про успіхи тих франко-неаполітанських лицарів, які колись пішли за Карлом-Робертом і отримали маєтки страчених ним угорських панів. Про те, що маєтки отримала одна п'ята, а чотири п'ятих  — по шість футів землі на брата,  — він чомусь не замислювався.

 — Не треба лізти в лігво, коли невідомо, хто там,  — старофранцузька і старорумунська схожі, до того ж Мушат не вперше спілкувався з Людовиковими найманцями, тож вони розмовляли суржиком.

 — Там не може бути більш як десяток справних латників, решта — кутільє та просто віллани[68].

Костя знати не знав, хто