В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Зніміть собі одяг, доки трупа не забрали, – почувся голос із камери навпроти. – Раніше наступного місяця ніхто вам ніякого вбрання не видасть.
Фермін уп’явся поглядом у темряву й уловив блиск чиїхось очей, що спостерігали за ним із лежака протилежної камери.
– Не бійтеся, цей бідолаха нікому вже не вчинить нічого лихого, – підбадьорив його голос.
Фермін кивнув і знову підійшов до мерця, розмірковуючи, як здійснити цей задум.
– Пробач мені, – пробурмотів він небіжчикові. – Спочивай із миром, і нехай Господь упокоїть твою душу.
– Він був атеїстом, – повідомив той самий голос.
Фермін знову кивнув і облишив церемонії. Холод, що заповнював кам’яну клітку, дошкуляв дедалі дужче, неначе натякаючи, що умовності тут недоречні.
Фермін затримав дихання й узявся до справи. Від одягу тхнуло так само жахливо, як від мерця. Труп уже задубів, і тому роздягнути його виявилося важче, ніж гадав Фермін. Стягнувши з небіжчика лахи, він загорнув тіло назад у брезент і зав’язав згорток морським вузлом, упоратися з яким годі було навіть великому Гудіні. Зрештою, убравшись у смердюче дрантя, Фермін знову зіщулився на койці, запитуючи себе, скількох власників воно вже встигло змінити.
– Дякую, – промовив він за якийсь час.
– Прошу, – відказав голос із другого боку коридору.
– Фермін Ромеро де Торрес, до ваших послуг.
– Давид Мартíн.
Фермін наморщив чоло: ім’я здалося йому знайомим. Майже п’ять хвилин він перебирав свої спогади й відлуння всіляких подій, аж нараз його осяяло, і в пам’яті зринули вечори, проведені в кутку бібліотеки на вулиці Ель-Кармен, де Фермін, забувши про все на світі, книжка за книжкою поглинав серію романів із яскравими назвами й не менш яскравими обкладинками.
– Мартін? Письменник? Той, що написав «Місто проклятих»?
У темряві почулося зітхання.
– У цій країні ніхто вже не шанує таємниці псевдоніма.
– Даруйте мою безцеремонність. Річ у тому, що я просто обожнював ваші книжки, і мені вдалося дізнатися, що це саме ви тримали перо славетного Іґнатіуса Б. Самсона…
– До ваших послуг.
– Але ж слухайте, сеньйоре Мартін, мені неймовірно приємно познайомитися з вами, нехай і за таких нещасливих обставин, адже я вже багато років ваш палкий шанувальник і…
– Ану стуліть пельки, недоумки, тут люди намагаються поспати, – загуркотів розлючений голос, здається, із сусідньої камери.
– Це озвався наш головний веселун, – втрутився в розмову ще один голос, який долинав із камери далі по коридору. – Не зважайте на нього, нехай собі спить, а доки він спатиме, блощиці зжеруть його живцем і почнуть із яєць. Давиде, чому б тобі не розповісти нам котрусь із твоїх історій? Наприклад, про Хлою…
– Навіщо? Щоб ти собі дрочив, як макака? – відізвався сердитий голос.
– Друже Ферміне, – мовив Мартін зі своєї камери, – дозвольте відрекомендувати вам номера дванадцять, який, хай про що б не йшлося, у всьому завжди вбачає тільки погане, і номера п’ятнадцять, що страждає на безсоння, натхненника й офіційного ідеолога нашого блока. Решта говорять мало, особливо номер чотирнадцять.
– Я говорю тоді, коли мені є що сказати, – обізвався похмурий і непривітний голос, що мав належати, як здогадувався Фермін, номеру чотирнадцять. – Якби всі тут чинили так само, то ми мали би спокій уночі.
Фермін вирішив виявив повагу до такого виборного товариства.
– Доброї ночі всім. Мене звати Фермін Ромеро де Торрес, і мені дуже приємно з вами познайомитися.
– На взаємність навіть не сподівайся, – відказав номер дванадцять.
– Ласкаво просимо і сподіваємося, що твоє перебування тут буде нетривалим, – промовив номер чотирнадцять.
Фермін ще раз кинув погляд на загорнутого у брезент мерця і проковтнув клубок, що підступив йому до горла.
– Це Лусіо, колишній номер тринадцять, – пояснив Мартін. – Ми не знаємо про нього нічого, тому що горопаха був німий. Під час битви на Ебро куля пробила йому гортань.
– Шкода, що тільки йому, – озвався номер дев’ятнадцять.
– Від чого він помер? – запитав Фермін.
– Тут помирають від життя, – відказав номер дванадцять. – Більше нічого й не треба.
3
Рутина допомагала. Щодня в’язнів із перших двох блоків на одну годину виводили на подвір’я, оточене ровом, де вони пеклися на сонці, мокли під дощем та зазнавали інших неприємностей від усяких природних явищ. Їсти тут давали півмиски холодного масткого клейстеру сіруватого кольору, незрозумілого походження й згірклого на смак. Утім, за кілька днів, коли живіт починало судомити від голоду, такий харч уже не викликав відрази. Розносили його під вечір, і з часом в’язні вже звикли нетерпляче чекати на нього.
Раз на місяць арештанти здавали свій брудний одяг і отримували інший, який начебто мав би протягом хвилини вимочуватися в казані з окропом, хоча блощицям про такі крайні заходи, схоже, не повідомлялося. Щонеділі правилася меса, яку наполегливо рекомендували відвідувати, і пропустити її не наважувався жоден в’язень, тому що у священика був список, де він відзначав відсутніх. Два пропуски оберталися тижневим постом. Три – місячним відпочинком в одному з карцерів у башті замку.
Блоки, подвір’я та переходи, якими пересувалися в’язні, пильно охоронялися. В’язницю патрулювали численні вартові, озброєні гвинтівками й пістолетами, і коли арештанти полишали свої камери, то завжди наштовхувалися поглядом щонайменше на десяток охоронців зі зброєю напоготові. Ще були наглядачі, щоправда, не так загрозливо екіпіровані. Жоден із них не мав військового вигляду, і, на загальну думку арештантів, усе це були ті нещасливці, яким не поталанило знайти кращої роботи в ці скрутні часи.
На кожен блок призначали по наглядачу. Споряджений в’язкою ключів, тюремник просиджував дванадцятигодинну зміну на стільці в кінці коридору. Більшість із них уникали брататися з арештантами, намагалися навіть не дивитися на них і не розмовляти з ними більше, ніж це було потрібно. Єдиним винятком був неборака, якого кликали Бебо. Раніше він був нічним сторожем на заводі в Пуебло-Секо і втратив око під час повітряного бомбардування.
Подейкували, що Бебо мав брата-близнюка, який сидів у в’язниці десь у Валенсії. Либонь, саме тому цей наглядач і ставився до в’язнів із певною доброзичливістю, потайки приносив їм питну воду, трохи сухарів, а також те, що йому вдавалося видерти з передач арештантам від їхніх родичів – охоронці вважали ці посилки своєю здобиччю. Бебо не раз підсовував свого стільця до камери Давида Мартіна і залюбки слухав історії, які письменник розповідав своїм товаришам. У тому земному пеклі Бебо був
