В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Славні люди, – пробурмотів Фермін. – Іноді забуваєш, що в цьому світі не самі лише негідники.
Мене вразило те, з якою жорсткістю й гіркотою прозвучали його слова.
– Чому ти так кажеш, Ферміне?
Товариш тільки стенув плечима. Невдовзі прибули флани, що спокусливо тремтіли, увінчані блискучими вишеньками.
– Ти пам’ятаєш, що за кілька тижнів одружуєшся, а отже, змушений будеш облишити своїх «маргариток»? – пожартував я.
– Лихо мені[28], – відказав Фермін. – Куди й поділося моє молодецтво? Я вже не той, що колись.
– Усі ми змінюємося.
Фермін із насолодою взявся до своїх фланів.
– Не пригадую де, але якось я читав, що насправді ми ніколи не були такими, як колись, і все це лише наші ілюзії про те, чого ніколи не траплялося… – мовив він.
– Так починається роман Хуліана Каракса, – підказав я.
– Маєш рацію. Цікаво, де зараз пробуває наш приятель Каракс? Ти ніколи не замислювався про це?
– Не минає й дня, щоб я про це не думав.
Фермін усміхнувся, пригадуючи наші колишні пригоди. А тоді, пальцем указавши на моє огруддя, запитально глянув на мене:
– Ще болить?
Я розщібнув кілька ґудзиків і показав йому шрам, який колись давно лишила куля інспектора Фумеро, пробивши мені грудну клітку в занедбаному маєтку «Янгол Імли».
– Інколи.
– Давні рани ніколи не загоюються, еге ж?
– Загоюються, а потім знову ятряться, мабуть, так. Ферміне, подивися-но мені в очі!
Невловимий погляд товариша зустрівся з моїм.
– Не хочеш розповісти, що з тобою відбувається?
Якусь мить він вагався.
– Тобі відомо, що Бернарда при надії? – запитав він.
– Ні, – збрехав я. – Це те, що тебе так турбує?
Фермін похитав головою, доїдаючи чайною ложечкою другий флан і досьорбуючи залишки паленого цукру.
– Вона не хотіла мені досі розповідати, тому що боїться, бідолашна. Насправді ж вона зробить мене найщасливішою людиною у світі.
Я пильно поглянув на нього.
– По правді сказати, зараз ти анітрохи не скидаєшся на щасливу людину. Це через весілля? Тебе непокоїть уся ця церковна церемонія?
– Ні, Даніелю. Насправді я вже не можу дочекатися весілля, хоча без духівництва тут і не обійтися. Але я ладен одружуватися з Бернардою щодня.
– У чому ж тоді річ?
– Скажи мені, що найперше запитують у людини, яка збирається взяти шлюб?
– Ім’я, – не замислюючись відповів я.
Фермін спроквола кивнув. Аж тут ураз я збагнув, із якими труднощами довелося зіштовхнутися моєму доброму другові.
– Пам’ятаєш, Даніелю, про що я розповідав тобі колись давно?
Я все чудово пам’ятав. Завдяки старанням того негідника, інспектора Фумеро, який, перш ніж перекинутися до фашистів, працював катом у комуністів, мій товариш потрапив під час громадянської війни до в’язниці, де ледве не втратив розум і життя. Дивом вирятувавшись, ледве живий, він вирішив стерти своє минуле й назвався іменем, яке побачив на старій афіші про кориду на арені «Монументаль». Так народився Фермін Ромеро де Торрес, людина, що день у день творила свою нову історію.
– Ось чому ти не захотів заповнювати парафіяльну анкету, – промовив я. – Ти не можеш скористатися іменем Ферміна Ромеро де Торреса.
Товариш кивнув головою.
– Слухай-но, я певен, що ми відшукаємо спосіб виправити тобі нові документи. Пригадуєш лейтенанта Паласіоса? Він звільнився з поліції і тепер працює вчителем фізкультури у школі в районі Бонанова. Але часом він навідується до книгарні, щоб побазікати, і одного разу розповів, що існує цілий підпільний ринок фальшивих документів для тих, хто після років, проведених в еміграції, хоче повернутися до країни. Паласіос сказав, що знає одного чоловіка, власника майстерні недалеко від корабельні Драссанас[29], який має зв’язки з поліцією і за сто песет може виробити будь-кому нове посвідчення особи й зареєструвати його в міністерстві.
– Я знаю, про кого йдеться. Його звали Ередіа. Художник.
– Звали?
– Кілька місяців тому його тіло виловили в порту. Подейкують, випав із катера під час прогулянки до молів. Зі зв’язаними за спиною руками. Фашистські жарти.
– Ти був знайомий із ним?
– Мав певні справи.
– Отже, якщо він зробив тобі документи, які підтверджують, що ти Фермін Ромеро де Торрес…
– Ередіа виправив їх мені у тридцять дев’ятому, наприкінці війни. Тоді це було простіше, усюди панував страшенний безлад, і коли люди збагнули, що корабель іде на дно, тобі за два дуро продавали ледь не іменний герб.
– Чому ж ти не можеш користуватися цим ім’ям?
– Тому що Фермін Ромеро де Торрес помер у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році. Лихі то були часи, Даніелю, куди гірші, ніж тепер. Той неборака навіть року не протягнув.
– Помер? Де? Як?
– У в’язниці, у замку Монтжуїк. У камері номер тринадцять.
У моїй пам’яті сплив дарчий напис, що його незнайомець залишив Ферміну на «Графові Монте-Крісто».
Фермінові Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих і володіє ключем від майбутнього.
13
– Того вечора, Даніелю, я розповів тобі лише частину історії.
– Я гадав, що ти мені довіряєш.
– Я ладен із заплющеними очима довірити тобі своє життя. Річ не в цьому. Я не розповів тобі всього, щоб захистити тебе.
– Захистити? Мене? Від чого?
Фермін пригнічено опустив очі.
– Від правди, Даніелю… від правди.
Частина друга
Посеред мертвих
1
Барселона, 1939 рік
Нових в’язнів привозили вночі, у машинах і автофургонах, що виїжджали з комісаріату на Віа-Лаєтана й сновигали принишклим містом. Їх наче ніхто не помічав, або ж не хотіли помічати. «Воронки» таємної поліції дерлися старою дорогою, що вела на гору Монтжуїк, і не один в’язень пізніше розповідав, що, побачивши обриси замку у височині на тлі чорного хмаровища, яке повзло з моря, усвідомлював, що ніколи не вибереться звідти живим.
Фортеця прилаштувалася на самому вершечку скелястої гори і наче зависла між морем на сході, покривалом тіней, що насувалося на Барселону з півночі, і безкраїм містом мертвих на півдні – старим цвинтарем Монтжуїк, сморід якого здіймався догори скелями й просякав крізь щілини в камені та крізь заґратовані вікна камер. Раніше замок використовувався, щоб обстрілювати місто з гармат, але незабаром після падіння Барселони в січні й остаточної поразки в квітні там оселилася мовчазна смерть. Мешканці міста, що опинилося в тенетах найдовшої за всю його історію ночі, воліли не дивитися на небо, щоб не бачити обрисів в’язниці, яка здіймалася на вершині гори.
Політичним арештантам, щойно вони прибували, призначався номер, який зазвичай відповідав номерові камери, де їм тепер належало мешкати й, цілком імовірно, померти. Для більшості «квартирантів» – як
