В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– З тобою все гаразд, Даніелю?
Я кивнув головою, вдавши, що здивований запитанням, і, перш ніж батько встиг повторити його, поквапився по книжки, які треба було принести. Вхід до підвалу був аж у дальньому кінці коридору нашого будинку. За металевими дверима, що ховалися під першим сходовим маршем і замикалися на колодку, починалися гвинтові сходи, кінець яких губився в темряві; тхнуло вогкістю й чимось невизначеним, що навіювало думки про витоптану траву й мертві квіти. Попід стелею висіло вряд кілька лампочок, що тьмяно блимали, створюючи в підвалі атмосферу бомбосховища. Я спустився східцями донизу й провів рукою по стіні, намацуючи вмикач.
Жовтаве світло спалахнуло за моєю спиною, вихоплюючи з темряви обриси того, що було лише купою непотребу, який марив про часи колишньої величі. Кістяки старих нічийних велосипедів, обсновані павутиною картини й картонні коробки, що громадилися на розбухлих від вологи дерев’яних стелажах, – усе це створювало видовище, від якого зникало будь-яке бажання затримуватися тут бодай на мить довше, ніж потрібно. Я тільки зараз збагнув, як дивно вчинила Беа, коли, замість попросити мене, вирішила сама спуститися в підвал. Я обвів очима ці хащі мотлоху й старого манаття, запитуючи себе, які ж іще таємниці заховано тут.
Я зітхнув, усвідомивши, куди прямують мої думки. Слова листа пропалювали мені мозок, наче бризки кислоти. Я пообіцяв собі, що не стану порпатися в коробках, шукаючи жмуток напахчених листів від того типа. Минуло лише кілька секунд, і я порушив би свою обіцянку, якби не почув кроки: хтось іще спускався східцями в підвал. Підвівши погляд, я побачив Ферміна, що з гидливим виразом на обличчі оглядав усю цю картину.
– Слухай-но, тут смердить, наче в трупарні. Ти певен, що в одному з цих ящиків поміж викрійками для в’язання не лежить мумія матері Мерседітас?
– Коли ти вже тут, допоможи мені віднести ці коробки з книжками, що знадобилися батькові.
Фермін засукав рукава, приготувавшись до роботи. Я показав йому дві коробки з емблемою видавництва «Вертісе», і ми взяли кожен по одній.
– Даніелю, у тебе вигляд гірший за мій. Щось сталося?
– Мабуть, надихався гнилизною підвалу.
Фермін не дав себе ошукати моєю спробою віджартуватися. Я поставив коробку на підлогу й присів на неї.
– Можна тебе про дещо запитати, Ферміне?
Товариш також покинув свою ношу й пристосував її замість стільця.
Я тільки дивився на нього: хотів щось сказати, але не міг вичавити з себе ані слова.
– Альковні проблеми? – запитав Фермін.
Я почервонів, пересвідчившись, як добре знає мене мій друг.
– Щось на кшталт цього.
– Сеньйора Беа, благословенна поміж жінками, не має бажання до любовних битв? Чи, навпаки, жага її надмірна і тобі не вдається її вдовольнити? На мою думку, після народження дитини в жінок у крові вибухає гормональна атомна бомба. Це одна з найбільших загадок природи: як тільки вони не божеволіють у перші двадцять секунд після пологів? Я знаю це все, тому що акушерство, разом із білими віршами, – це одне з моїх захоплень.
– Та ні, не в цьому річ. Наскільки мені відомо.
Товариш із подивом глянув на мене.
– Я мушу тебе попросити нікому не розповідати те, що почуєш.
Фермін урочисто перехрестився.
– Я щойно випадково натрапив на лист у кишені пальта Беа.
Я замовк, але товариш, схоже, не вразився.
– І?
– Це лист від її колишнього нареченого.
– Того мажорчика? А хіба він не подався до Ель- Ферроль-Каудильйо, щоб будувати там запаморочливу кар’єру татусевого синочка?
– Так і я гадав. Але виявляється, що він у вільний час пописує любовні листи до моєї дружини.
Фермін аж підскочив.
– От же сучий виблядок, – процідив він крізь зуби з люттю, навіть сильнішою за мою.
Я дістав із кишені лист і простягнув йому.
Фермін, перш ніж розгорнути його, принюхався.
– Мені здається, чи це мудило справді посилає напахчені листи? – запитав він.
– Не скажу тобі точно, але мене це б не здивувало. Цілком схоже на нього. Але найцікавіше в самому листі. Ти читай, читай…
Фермін узявся читати, бурмочучи собі під ніс і час від часу хитаючи головою.
– Цей фрукт, окрім того, що нікчема й мерзотник, ще й несусвітній пошляк. Самого тільки «коли цілую чиїсь вуста» досить, щоб кинути його на ніч до буцегарні.
Я сховав лист і втупився поглядом у підлогу.
– Ти ж не хочеш сказати, що підозрюєш у чомусь Беа? – недовірливо запитав Фермін.
– Та ні, звісно, що ні.
– Брешеш.
Я скочив на ноги й заходився сновигати туди-сюди по підвалу.
– А як би ти вчинив, коли б знайшов такого листа в кишені Бернарди?
Фермін ретельно виважив відповідь.
– Я б довірився матері моєї дитини.
– Довірився?
Фермін кивнув.
– Не ображайся, Даніелю, але в тебе типові проблеми чоловіка, одруженого з шикарною жінкою. Беа, яка для мене була, є й буде святою, вона, як то кажуть, наче мед з маком, аж губи злипаються. І не важко здогадатися, що всілякі бахури, бевзі, нахаби та інші жевжики волочитимуться за нею. Це річ природна. І байдуже, є в неї чоловік і дитина чи ні: вбрану в костюм мавпу, яку ми доброзичливо називаємо «гомо сапіенс», це анітрохи не обходить. Ти, може, цього й не усвідомлюєш, але я ладен закластися на останні підштаники, що чоловіки злітаються на твою святу дружину, як мухи на горщик із медом на квітневому ярмарку. Цей дурник – звичайний шакал, який скавчить, сподіваючись, що йому щось перепаде. Повір мені, що жінка, у якої все гаразд із головою і під спідницею, таку наволоч бачить здалеку.
– Ти впевнений?
– Навіть не сумнівайся. Ти справді гадаєш, що якби Беатріс хотіла стрибнути в гречку, то стала б чекати, поки цей жалюгідний слимак, роздрочившись, надішле їй свої байки, сподіваючись затягнути твою дружину в ліжко? Якщо її не проводжає з десяток залицяльників щоразу, як твоя красуня виходить із дитиною на прогулянку, значить, у неї нікого немає. Повір мені, я знаю, що кажу.
– Але ж я не певен, що тепер, коли почув усе це, мені стане спокійніше.
– Слухай-но, усе, що тобі треба зробити, – це повернути лист туди, де ти його знайшов, у кишеню пальта, і більше про нього не згадувати. І навіть не думай нічого казати дружині.
– Ти вчинив би саме так?
– Я вчинив би ось як: відшукав би цього бугая і так зацідив би йому ногою по яйцях, що коли б їх витягали в нього з потилиці, єдиним його бажанням було б піти в монастир. Але я – це я. А
