Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

я чоловік, що став на велелюдному місці і гукає: "Дивіться, який то я дбайливий і пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!" Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не дав, — ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам оставити таку спадщину по собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене. як батька. Про те тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник, Мазепа загарливий скупиндря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі лишити. Усе, чого можна було добитися гетьманові українському, маю. Остається одно, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря.

Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це самі його однодумці, самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима нитка. Вони хотіли добути наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, порвати з Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить, непевність тривожить, непевність витворює душевну атмосферу. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови.

— Так воно, так, — зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав:

— Двигни цей камінь, двигни!

Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід. І Мазепина присяга.

— Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе, мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.

Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на груді.

— Немає каміння такого, — сказав, — котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте

розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую.

Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу, розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік.

— Кочубеєві знаки! — шепнув нараз Орлик.

— Василь Леонтійович їде!

— А може, Любов Федорівна?

— Може, обоє разом?

— Ось і комедія готова.

Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч.

Тим часом сани спинилися перед ґанком, вилізла Любов

Федорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці.

— Христос рождається! — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.

— Славім його, — відповіли старшини.

— На старшинську раду попала? — спитала Любов Федорівна.

Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.

— То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!

Сказавши це, визиваючо глянула кругом: "Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!" — говорила очима.

Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.

Прилетів до неї Орлик.

— Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові.

— Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе.

— Числіться зі словами! — почав, зриваючись з місця, Кожухівський.

— Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!

— Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо!

— А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно?

Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.

— Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. — Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман...

Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман.

Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немовто між ними нічого зроду не бувало.

Присунув фотель і сів напроти неї.

Апостол подався на салю. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат.

Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:

— А я, отеє, приїхала по Мотрю.

— Як то по Мотрю?

— А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.

— Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман.

— А може, й від доньки?

—