Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Не знаю, — казав, — як на таку достойну особу, як милість ваша, осміляються нікчемні люди підіймати свій голос.
— Приміром. Кажіть, будь ласка.
— Це навіть непристойно говорити, і не знаю, чи безпечно.
Гетьман поклепав його довірено по рамені.
— Добродію! Ще не було такого случаю, щоб гетьман Мазепа зрадив кого. Це вам найкраще може засвідчити сам милостивий наш государ.
Царський чоловік встав і поклонився перед невидимим маєстатом свого грізного пана й повелителя.
— Це нам усім відомо, — казав, — але ж неблагорозумно обижати столь достойні вуха такими непристойними словесами.
— З непристойних уст непристойні слова виходять, — відповів гетьман, — це не ваша вина, а їх, і ніякої обиди тут за вами нема. Говоріть зі мною, як зі своїм чоловіком.
Це ще більше взяло москаля за серце, і він, витираючи масткі уста своєю правицею, казав:
— Нещодавно, як почалася нова жалоба на достойність вашу за похищеніє дочері одного із генеральних старшин...
— Так? — і гетьман погадав собі: "Ось куди Любов Федорівна стріляє. Ось тобі приречення Василя Леонтійовича діло по добру покінчити, по-приятельськи. Гарна мені приязнь!"
— Кочубей писав жалобу? — спитав гетьман.
— Ні, безіменна, — відповів, запинаючись, царський чоловік. — Между прочим було сказане.
— Ага! Между прочим... І що ж ви на це?
— Дивуємося здішнім людям. У нас, коли б так його величество зволив якусь дівчину уподобати собі і забрати до себе, так родителі її мали б собі за честь велику, бо не всім же ж дівицям царицями бути. А тут вони із-за такого маловажного діла бурю у стакані води сочиняють. Ніяк не розбереш здішніх людей.
Руський чоловік, значиться, з іншої точки дивиться на справу. Гетьмана зацікавило це "между прочим", але він не хотів нині, при такім великім святі, доторкатися цього питання. Відложив на пізніше. Знав, коли людина раз почала говорити, так, значиться, з нею можна буде колись, при найближчій нагоді, дальше повести балачку. Вони на дарунки та на добру гостину сильно всі ласі, авторитет Мазепи для такого чоловіка також немало вартий.
— Те, що ви мені зволили сказати, дійсно така пустомельщина, — говорив гетьман, — таке лихий зна що, що і слухати жалко. А все ж таки я вам дякую за ваше щире слово і впевняю вас, що тут стільки правди, скільки її було в попередніх доносах на мене.
Москаль зжахнувся. Погадав собі, чи гетьман не захоче доходити правди і не буде настоювати на тому, щоби вчинити суд.
— Ясновельможносте ваша, я покладаюся на слово ясновельможності вашої, що отся розмова залишиться довірочною.
— Будьте спокійні, поза стіни цієї світлиці не вийде. З огляду на вас і на панночку, про котру мова, діла в рух не пущу. Коли б я хотів розібрати усе, що балакають про мене і що на мене вигадують недобрі люди, так я й ніякого другого діла не робив би. А в мене, як вам відомо, тепер війна, річ куди важніша і пильніша.
Москаль заспокоївся. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе. Прямо, хотілося ради тих гарних очей щось зробити.
— Це дійсно, — почав, — такі пустяки, що й балакати не варто. Одно тільки лихо, що тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої, тут, значиться, і церква своє слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж ми, люди світські.
Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки.
Довідавшись від гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина.
— Спасибі! Боюся більше пити.
— Не бійтеся. Добра голова доброго вина не боїться.
— Але забагато доброго, то також не добре.
— Годиться нам запити знайомство наше і, як поляки кажуть, "стремінного" теж випити треба.
З того царський чоловік догадався, що йому час прощатися з гостинним хазяїном, що він негайно і зробив.
Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою.
Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив всього можливого, щоб задоволити Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішсму із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився; коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом.
І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням його гетьманської поваги. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, — але не тепер, коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання не допустити.
Як же воно тепер скінчиться?
Гетьман задумався. Думати було над чим...
Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.
— Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять до гетьмана?
— Звісно, з побажанням чоловік приїхав, — відповів котрийсь.
— Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають.
— Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці.
—
