Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Якийсь час я провів коло вікна цього порожнього будинку. Біля ніг моїх простягалося узбережжя, таке багате і прекрасне під час Плінія, а зараз покинуте землеробами».

Відтоді як вийшов друком мій опис Римської Кампанії, ставлення до неї змінилося і хула поступилася місцем глибокій пошані. Англійські і французькі мандрівці, що йшли моїми стопами, завмирали від захоплення протягом усього шляху від Сторти до Рима. Пан де Турнон у своїх «Статистичних нарисах» розділяє те захоплення, яке я мав щастя висловити першим. «Що далі просуваєтеся ви у глиб Римської Кампанії, – говорить він, – то ясніше постає перед вами сувора краса її грандіозних контурів, її плавних рельєфів у прекрасному облямуванні гір. Її одноманітна велич приголомшує і прославляє думку».

Не зупинятимусь на книзі пана Симона, який, розповідаючи про Рим, як навмисне, поставив усе з ніг на голову. Я був у Женеві, коли він раптом помер; ледве встигнувши скосити сіно й порадіти першим зернам, цей землероб розділив долю скошеної трави і стиглого колосся.

До нас дійшли деякі листи великих пейзажистів; ні Пуссен, ні Клод Лоррен не говорять ні слова про Римську Кампанію. Але якщо перо їхнє мовчить, пензель говорить за нього: agro romano [82] – таємне джерело краси, звідки вони черпали, приховуючи це джерело від сторонніх очей з якоїсь скупості й обережності генія, який не хоче віддавати святиню на наругу простолюду. Вражаюча річ: італійське сонце найкраще увічнили на своїх полотнах французькі маляри.

Я перечитав мого листа до пана де Фонтана з Рима, написаного двадцять п’ять років тому, і, мушу признатися, не знайшов у ньому жодної неточності: я не зумів би ні відняти, ні додати жодного слова. Одна іноземна компанія запропонувала цієї зими (у 1829 році) розорати Римську Кампанію: ах, панове, звільніть нас від ваших котеджів та англійських садів на Янікулумі! Якщо коли-небудь вони спотворять переліг, який не зміг здолати плуг Цинцинната, переліг, який поріс травою, овіяною подихом віків, ноги моєї не буде в Римі! Йдіть геть з вашими могутніми машинами; тут земля родить і родитиме самі лише могили. Кардинали не захотіли слухати розважливих грабіжників, які, сплутавши останки Тускулума із замками аристократів, вирішили поживитися на цих руїнах: вони пустили б мармур із гробниці Емілія Павла на вапно, як пустили на ринви свинцеві домовини наших предків. Їх преосвященства дорожать минулим; крім того, на велике збентеження економістів, доведено, що пасовища Римської Кампанії дають власникам п’ять відсотків щороку, а якщо посіяти тут пшеницю, дохід не перевищить півтора відсотка. Землероби віддають перевагу pastorizia [83], а не maggesi [84] не з ліні, а з міркувань практичних. Гектар тутешньої землі дає майже такий самий прибуток, як гектар землі в наших кращих департаментах: щоб переконатися в цьому, досить прочитати твір його преосвященства Ніколаї.

‹Листи Шатобріана пані Рекам’є з описом римських буднів; «Записка» Шатобріана про східні справи з аргументами на користь необхідності підтримати Росію в її боротьбі проти Туреччини; листи з Рима історикові літератури Вільмену, історикові Тьєррі; донесення графові де Ла Ферроне про розмову з папою римським›

«Рим, вівторок, 13 січня 1829 року.

Вчора о восьмій вечора я написав Вам листа, якого доставить Вам пан де Вів’є, а вранці, прокинувшись, знову сів за листа – опівдні я відправлю його із звичайною поштою. Ви знаєте бідних дам з монастиря Сен-Дені; всі покинули їх ради знатних дам з монастиря Трініте-дю-Мон; нічого не маючи проти останніх, ми з пані де Ш. стали на бік слабших. Дами із Сен-Дені ще місяць тому захотіли влаштувати свято на честь пана посла та його дружини: воно відбулося вчора опівдні. Уявіть собі церкву, перетворену на залу для глядачів; ризницю, що стала сценою, і дюжину дівчаток від восьми до чотирнадцяти років, які грали на цій сцені «Маккавеїв». Актриси самі змайстрували собі шоломи і плащі. Вони декламували французькі вірші з італійським запалом і найзабавнішим у світі італійським акцентом; у найбільш патетичних місцях вони тупали ніжками; до трупи входили племінниця Пія VII, дочка Торвальдсена і ще одна дочка – художника Шовена. Вони були напрочуд гарні у своїх паперових костюмах. Дівчинка, що грала первосвященика, начепила довгу чорну бороду, яка їй страшенно подобалася, але колола її ніжну шкіру, і тринадцятирічна актриса раз у раз поправляла її білою ручкою. У залі для глядачів сиділи ми з пані де Ш., кілька матерів, черниці, пані Сальваж, два-три абати і ще десятка два пансіонерок у білих платтях і під покривалами. Ми веліли доставити з посольства печиво і морозиво. У антрактах наш слух потішала гра на піаніно. Уявіть собі, які надії і радощі передували цьому святкуванню в монастирі і яке воно залишить спогади! Під кінець три черниці заспівали в церкві «Vivat in aeternum» [85]…

«Рим, 15 січня 1829 року.

І знов я пишу Вам! Нині вночі у нас лив дощ і віяв вітер, як у Франції: я уявляв собі, як періщать струмені дощу по Вашому маленькому віконцю, я подумки полинув у Вашу кімнатку, побачив Вашу арфу, Ваше піаніно, Ваших пташок, почув, як Ви граєте мою улюблену п’єсу або ту, іншу, із Шекспіра: а я ж у Римі, так далеко від Вас! Між нами – чотири сотні льє і Альпи!

Я одержав листа від тієї дотепної пані, що іноді відвідувала мене в міністерстві; міркуйте самі, яка вона люб’язна: вона схиблена на турках; Магомет, стверджує вона, – велика людина, що набагато випередила свій народ!

Життя в Римі мало б навчити мене зневажати політику. Тут не утрималися ні свобода, ні тиранія; руїни римської республіки перемішалися з руїнами Тиберієвої імперії; і ті й інші взялися порохом! Чи не доводить капуцин, мимохідь змітаючи цей прах своєю сутаною, що все на світі – лише суєта суєт? Проте мимоволі я постійно звертаюся думкою до долі моєї бідолашної батьківщини. Я бажав би для неї віри, слави і свободи; чому я не в змозі прикрасити її цим потрійним вінцем?»

«Рим, четвер, 5 лютого 1829 року.

«Торре Вергата – монастирська земля, розташована за одне льє від могили Нерона, по ліву руку від дороги, якщо їхати з Рима, в найгарнішому і