Зима у горах - Джон Вейн

—     Ми зупинилися на ній в останню хвилину. Це ідея хлопців з телебачення. Вони хочуть зняти на плівку мера Карвеная на сходах муніципалітету, коли він вітатиме всіх поетів. На цих ось сходах, де я зараз стою.

—     Он як?

—     Він привітає їх, по-валлійському, звичайно, і оголосить про початок зустрічі.

—     Про це надруковано в газеті,— сказала місіс Аркрайт, яка ще не пішла.— В учорашній вечірній газеті.

Роджер, який зовсім забув про місіс Аркрайт, обернувся й подивився на неї — в голові у нього промайнув дикий здогад.

—     Місіс Аркрайт, ви часом не...

—     Дженні! — гукнув раптом Медог.

Дженні, з’явившись на тротуарі, мерщій вибігла до нього на сходи.

—     Бретонці не бажають з’являтися разом із шотландцями повідомила вона,— Кажуть, що це для них образливо.

Медог вхопився за скроні:

—     О господи! Це ж чому?

—     Поет у шотландців не знає гельської мови. Правду кажучи, ніхто з них не знає. І коли бретонці вітали їх своєю мовою, шотландці почали кидати їм брутальні репліки, а один ще й заспівав: «Я із Глазго».

Медог облизнув губи.

—     Що ж ви зробили? — кволо спитав він.

—     Я розселила їх по окремих кімнатах,— відповіла Дженні.

—     Ти в мене розумниця! — підбадьорливо сказав Роджер.

—     Ти тут Роджере? Це добре. Знаєш, автобусний аукціон уже почався.

—     Справді?

—     Еге ж, ваші всі вже там.— Дженні показала на будинок по той бік площі.

—     І як там ідуть справи?

—     Дуже швидко, по-моєму. Аукціоністові дано вказівку продавати автобуси, за скільки дадуть. Охочих марнувати час немає.

Ні, ви розумієте,— сказав Медог,— треба, щоб за півгодини всі поети були отут на сходах, а вони вже сваряться!

—     Правду кажучи,— розважливо промовила Дженні,— сваряться зовсім не поети. Більшість тих шотландців просто примазалась до поетів. Вони приїхали сюди попиячити й погаласувати проти Англії.

—     О господи! — сказав Медог,— Он куди воно повернуло. Так от: не пускайте їх на урочисту церемонію, коли з промовою виступатиме мер.

—     Але оператор телебачення хоче, щоб вони були. Каже, що без спідничок не те.

—     Обійдеться без спідничок,— люто проказав Медог,— Я не збираюся стояти й дивитись, як заради пледів і голих колін буде занапащено всю справу. Якщо ці пройдисвіти вдеруться на відкриття, ми провалимось.

Буркочучи щось і далі, він пішов геть.

—     Вітаю, люба,—прошепотів Роджер до Дженні,—Сьогодні я ще не казав, що кохаю тебе.

Прибережи це доти, коли я матиму час слухати тебе,— відповіла вона, цмокнувши його, — Я пообіцяла Мері й Робіну повернутися за кілька хвилин.

—     А де вони? В готелі?

В готелі. Допомагають виконавцям народних танців.

Роджер згадав, що свято мало розпочатися народними танцями перед замком па підстриженому газоні.

—     Хіба їм треба допомагати?

—     Їм же треба десь перевдягтися.

—     Перевдягтися?

—     Авжеж, в національні костюми,— нетерпляче мовила Дженні,— Я тобі вже сто разів казала. Це Мері страшенно подобається, вона, мабуть, проситиметься вийти з ними...

В цей час біля муніципалітету зупинився величезний зелений автофургон, з нього вистрибнув і вибіг на сходи вузьколиций чоловік із сивіючими бакенбардами.

—     Ну, починаймо,— сказав він, звертаючись до Роджера,— Ви координатор зустрічі поетів?

—     Ні, не він,— промовила Дженні, рішуче виходячи вперед.— Я координатор.

—     Гаразд.— Вузьколиций чоловік витягнув з кишені шматок крейди, нахилився й заходився швидко малювати хрести на верхній площадці сходів.— Припустимо, що мер вийде звідти й зупиниться тут, тоді ми поставимо жабоїдів-французів сюди, лопухів-ірландців осюди, а кількох дурноголових шотландців у спідничках попереду. Террі! — загукав він.— Пітере!

Двоє молодиків, обвішаних мотками кабелю, швидко підбігли до нього. Роджер полегшено відвернувся: нехай Дженні морочиться з цими майстрами комунікаційної справи і споруджує міст між Медогом і великою суботньою аудиторією глядачів, яка однаково дивитиметься футбольний матч по іншій програмі. Проте він розумів, що потрапити в телевізійну передачу, незалежно від того, побачать її чи ні,— велика річ. Медог зможе повідомити ЮНЕСКО, що церемонія відкриття передавалась по телебаченню, і одержати наступну субсидію йому буде набагато легше.

Коли Роджер перетинав площу, великі двері аукціонного залу відчинились, і з них вийшов Герет. Він розчервонівся, вигляд у нього був заклопотаний.

—     То як там посувається розпродаж? — спитав Роджер.

—     Швидко,— відповів Герет,— Продається п’ятнадцять автобусів, всі із запасними частинами та обладнанням і майже кожний з гаражем,— Він говорив по-англійському і, певно, слово в слово повторював дещо із скоромовки аукціоніста.—Продаж триває всього годину, а продано вже п’ять машин. Всі — колишнім власникам. Зараз торгуються Айво й Гіто. Там у них суперник, але він не дуже пнеться, тож я думаю, що вони відкуплять свій автобус. А я от не витримав і вийшов. Не люблю хвилюватися.

Роджер, якого долала цікавість, штовхнув масивні двері й тихенько, мов до церкви, прослизнув до аукціонного залу. Там було повно чоловіків. Майже всі — одного й того ж ґатунку: трудяги із шкарубкою від сонця й повітря шкірою облич. Кілька ділових костюмів і блідих конторських фізіономій сприймалися тут як дивина. Аукціоніст, пітливий кремезний чолов’яга в окулярах, вів розпродаж швидко й без затримок,

—     Запасні-частини-включаючи-покришки-двісті-фунтів,— гув він. Сама-машина-в-чудовому-стані-гарно-доглянута.

Сімсот п’ятдесят за все,— підвівшись, напружено проказав Айво.             '

Вісімсот, озвався якийсь чоловік з протилежного кутка.

—     Це підрядчик з Портмадока,— прошепотів Гіто до Роджера. Хоче придбати автобус, щоб розвозити своїх робітників по будівельних дільницях. Він уже прицінювався до двох чи трьох машин, але невдало. Вісімсот фунтів — то