Зима у горах - Джон Вейн
Айво, обличчя якого було схоже на дерев’яну маску, чітко і голосно вимовляючи слова, проказав:
— Вісімсот двадцять п’ять.
Вісімсот тридцять,— озвався чоловік у протилежному кутку.
— Вісімсот-тридцять-хто-більше-джентльмени, — прогугнявив аукціоніст.
— Можете накинути ще хоч трохи? — пошепки спитав Роджер у Айво.
Той заперечливо похитав головою.
— Продається, раз... так само монотонно прогув аукціоніст.
— Накиньте трохи,— стиха наполягав Роджер,— До вісімсот п’ятдесяти я можу вам позичити.
— Продається, два,—проказав аукціоніст. Він підніс свій молоток.
— Вісімсот п’ятдесят,— мовив у мертвій тиші Айво.
Аукціоніст запитально глянув на підрядчика з Портмадока, але той. заперечливо похитав головою.
— Продано,— повідомив аукціоніст,— За вісімсот п’ятдесят фунтів.— Він хвацько стукнув молотком,— Чудова машина, на ходу, тридцятидвомісна, з усіма запасними частинами, на додачу запасні колеса, дві нові покришки й чотири відновлених. А зараз ідемо далі: машина номер...— хвилинне пожвавлення, що забриніло в його голосі, коли він оголошував про продаж автобуса, минулося, і аукціоніст знову забубонів своєю нудною скоромовкою.
Гіто обернувся до Роджера, сяючи широкою, до вух посмішкою. ’
— Ходімо вип’ємо,— запропонував Роджер, плеснувши його по плечу.
— Зараз, тільки підпишемо папери,— відповів Гіто.—
Зустрінемось у Маріо.
Роджер вийшов на площу й сказав Геретові, що Гіто й Айво відкупили свій автобус. Ця новина, як він помітив, неабияк схвилювала Герета. Очевидно, ранковий розпродаж остаточно довів йому, що в боротьбі з Діком Шарпом він узяв гору. Не дивно, що він покинув аукціонний зал: напруження виявилось для нього завеликим.
«Все стає на свої місця,— стиха мовив до нього Роджер. Хлопці відкуповують свої машини».
Герет сперся на радіатор автобуса й обвів площу поглядом так, неначе бачив її вперше.
«Оце тільки зараз я зрозумів,— сказав він,— яким самотнім був увесь цей рік».
«Воно й не дивно»,— так само стиха погодився Роджер. «Вкрай самотнім,— вів далі Герет.— Крім моєї матері й вас, зі мною не було анікогісінько».
На мить Роджеру здалося, що Герет обніме його, притисне до себе своїми ведмежими лапами так, що ребра затріщать. Але таке бажання, якщо воно й виникло, минуло, не перетворившись на дію, Герет повернувся й піднявся в автобус. За хвилину він вистромив з віконця голову й сказав: «Дванадцятигодинного рейсу сьогодні не буде».
«Ви його скасовуєте?» — спитав Роджер.
«Ніхто не їхатиме,—відповів Герет,—Ви ж бачите, що сьогодні робиться в місті. А якщо хтось зніматиме галас, я з власної кишені заплачу йому за поїздку на таксі».
І, трохи подумавши, він спитав:
«Ви бачили Діка Шарпа?»
«Ні, а він хіба тут?»
«Зранку був,— сказав Герет,— Зайшов на кілька -хвилин до аукціонного залу подивитись, як іде розпродаж. А потім забрався геть».
Роджер хотів щось відповісти, але тут на площу вкотив маленький дванадцятимісний автобус і, невпевнено об’їхавши її, зупинився біля нього. З автобуса один по одному почали вистрибувати стомлені на вигляд люди в зелених куртках.
— Це що отам, муніципалітет? — спитав Роджера один із них, очевидно, керівник групи.
З акценту Роджер зрозумів: приїхала та сама ірландська делегація, якої бракувало.
— Так, ласкаво просимо! — схвильовано вигукнув він,— Ідіть сюди, дозвольте познайомити вас із... Дженні! Дженні!
Проштовхуючись крізь натовп, що ставав дедалі густіший, вони повільно прокладали собі шлях через площу до муніципалітету, по сходах якого вже зміїлися товсті кабелі. Потужні юпітери змагалися з яскравим сонячним промінням. Дженні, з явившись на Роджерів поклик, зібрала ірландських поетів і повела їх до готелю, щоб вони умилися й трохи перепочили перед початком церемонії.
По дорозі вони не вгаваючи пояснювали їй, що провели ніч на пароплаві, що море було бурхливе, але буфет працював увесь час.
Була майже дванадцята година. З’явився Медог, оточений шотландцями в спідничках.
— Тільки поет,— повторював він,— Більше ні для кого місця немає.
— Але ж ми його почесний караул,— відповів величезний чорнобородий чолов’яга, який аж нахилився, щоб Медог розчув його у довколишньому гаморі.— Джек ніде не з’являється без свого супроводу. Це нижче його гідності.
— Так-так, нам неодмінно треба кілька спідничок,— роздратовано сказав чоловік із сивіючими бакенбардами, звертаючись до Медога,— Телебачення розраховано на зоровий ефект, розумієте, на зоровий ефект.
Роджер силкувався вгадати, хто ж із шотландців поет, бо всі вони були і схожі, й несхожі на поетів. З муніципалітету де вони досі очевидно, ховалися, гуртом вийшли бретонці. Штовханина на горішній площадці сходів посилилась, і телевізійній команді довелося ввічливо відтісняти запрошених за межі намальованого крейдою кола — місця, призначеного для мера Карвеная.
— Де ж ірландці? розгублено питав Медог. Роджер намагався протиснутись до нього й повідомити радісну новину про те, що Дженні скоро приведе їх сюди, але не встиг: штовханина раптом посилилася, бо прибула і почала пробиватися крізь натовп величезна група виконавців народних танців у валлійських костюмах.
— Пропустіть їх наперед! — кричав чоловік з бакенбардами,— Поставте упереміш із спідничками. А оті гостроверхі шапки відсуньте, будь ласка. Вони затулятимуть мерові обличчя!
Віддалік Роджер побачив Герета, Айво і Гіто: вони прямували до пивної Маріо. І вирішив, що і йому час приєднатися до них. Вже повернувшись, щоб піти, він раптом побачив, як тротуаром наблизився збуджений гурт ірландських поетів на чолі з Дженні й рішуче заходився прокладати собі шлях крізь натовп угору по сходах. В повітрі лунав одночасно не один десяток голосів.
«Та дивись же, кого штовхаєш, голубе!» — «Та відступись ти, ірландська пико!» — «Камера! Не затуляйте обличчя мерові!» — «Хто тут Макалістер?» —«Тільки не я, друже...» — «Ех, кухлик би солодового!» — «Дайте дорогу мерові!»
Поки Роджер вагався — йому кортіло потрапити в нормальнішу обстановку і водночас важко було
